Довго, мабуть, бігла Оксана, бо вже й ноги не слухалися, почали плутатися, а вовк усе гнався л гнався. Та ось вона перечепилася через корінь і впала, боляче забивши коліно. Не підводячись, озирнулася й угледіла: в заростях прошмигнуло щось велике й руде.
— Бабу-усю!.. Діду-уею!.. Ромко-о! — з ляку розпачу закричала Оксана, сподіваючись, що хтось почує і прибіжить Імітувати.
І чи то їй лише здало чи й справді, хтось відгукнувся далеко.
Тим часом із заростів виткнулася здоровенна руда морда.
Оксана затулила обличчя долонями, заплющили очі й припала до землі, щоб не бачити, як на неї кинеться злющий і жадібний вовк. Стало жаль, дужі жаль себе, і вона заплакала жалібно й гірко.
Та вовк чомусь не накинувся одразу. Спершу під біг, дихнув їй у саме вухо, що аж мороз пішов по шкірі. Потім лизнув шорстким язиком руку, від чого Оксана зіщулилася й згорнулася в клубочок. Далі тупнув об землю й занишк, мовби його й не було.
Оксана не могла зрозуміти, чому вовк не кидається на неї. Невже пожалів?.. А може, не голодний або когось очікує?..
Хоч і боязко було, проте наважилася — повернула набік голову, розплющила одне око й поглянула крізь пальці. І як же вона здивувалася й зраділа, коли побачила, що біля неї стояв не страшний вовк, а дідусеве й бабусине полохливе руде теля!..
Умить підхопилася й розреготалася на весь ліс. Бо хіба ж не смішно — отак налякатися теляти, яке, може, заблудилося й бігло слідом за нею тому, що не знало, як самому утрапити додому. Тепер же стовбичило поруч і дивилося лагідними, довірливими очима, ніби вибачалося, що налякало її.
І Оксані знову захотілося погладити лискучу, гладеньку шию теляти. Простягла руку. Воно уже не втікало, дозволило себе погладити.
У цей час поблизу розхилилися кущі, і з них вийшли бабуся і я. Ми таки почули Оксанин крик і подалися на нього.
— Так ось вони де? Бач, куди заховалися, а ми їх шукаємо! — сплеснула в долоні бабуся. — Не думала й не гадала, що в мене така неслухняна внука. Подумати тільки — сама пішла в ліс!..
— Так Оксана не сама, бабусю, пішла, — сказав я, щоб виручити сестру.
— Авжеж, авжеж, ще й телятко за собою потягла. Знайшла, бачиш, друга й заступника… Ну, що ж, коли так уже подружили, то доведеться тепер і тримати вас у парі на прив'язі. Згода, внученько?
Оксана не відповідала. Розуміла: бабуся тільки лякає її.
Потім бабуся взяла за вірьовку теля, Оксана підбігла, вхопила мене за руку, і ми рушили з лісу.
Після цього випадку, коли я йшов у ліс сам чи з хлопцями, то майже завжди брав Оксану. Вона ж уперше в селі, і її тут усе цікавило.
Але згодом не лише Оксану, а і мене теж дуже зацікавила
ДІДУСЕВА ТАЄМНИЦЯ
Якось бабуся сказала, що в лісі появилося багато боровиків і підберезників, і ми з Оксаною зібралися по гриби.
— Сьогодні, діти, дома сидіть. Буде дощ. А коли вам нема чого робити, допоможіть оно бабусі збирати помідори на городі, — порадив дідусь.
— Де ж той дощ візьметься, як на небі ані хмаринки? — запитав я. — Дощем і не пахне.
— Е-е, пахне, ще й як пахне! — упевнено відповів дідусь.
Не послухали ми його, пішли в ліс. Думали, він навмисне вигадав про дощ, щоб ми дома залишилися й допомогли бабусі збирати помідори.
Та тільки почали шукати гриби, як раптом налетіла чорна хмара, заблискали блискавки, загуркотів грім! У лісі стало темно, ніби вночі. Потім такий дощ линув — одразу змокли до нитки! Прибігли додому, померзли, зубами цокаємо і без грибів: розсипали, біжачи з лісу, навіть ті, що встигли назбирати.
— Чи не казав я вам: буде гроза? — дорікнув дідусь.
Через кілька днів він погукав нас і звелів віднести в сарай ночви з курячим пір'ям, яке бабуся поставили на сонце сушити, бо вітер, мовляв, роздмухає його по всьому дворі.
— Вітру ж нема, дідусю, — спантеличено розвів я руками.
— Зараз нема, а скоро буде.
Так і сталося. Незабаром піднявся сильний вітрюга. Куряву на дорозі здіймає, дерева розгойдує, у мене з голови картуз рве, Оксану за кіски смикає.
— Як це дідусь усе вгадує, яка буде погода? — дивувалася Оксана.
Я і сам не міг зрозуміти, але їй признатися в тому не хотілося.
— Бо він чарівник, — сказав, аби щось сказати.
— Який чарівник?
— Ну, той, як його… що чаклує…
— Не вигадуй, Ромцю, — не повірила Оксана. — Чарівників навсправжки немає. Вихователька говорила, що вони тільки в казках бувають.
Та я уже не міг відступитися од своїх слів, фантазував далі:
— Еге, "немає"! То вихователька говорила вам про місто. І правильно говорила — в місті їх немає, бо там багато заводів, фабрик, всяких машин, а чарівники їх дуже не люблять. А в селі заводів і фабрик не будують і машин менше, то тут чарівники є. Бачила, які в дідуся вуса сиві, брови кострубаті, ніс довгий? Так це в усіх чарівників такі!
— То в нього сиві вуса тому, що він старенький, — все одно не повірила Оксана. — А брови і ніс такі самі і в тата. Тоді, по-твоєму, і тато чарівник?
— Ні, тато не чарівник, бо чарівниками бувають лише старі люди. Але й тато, мабуть, навчився трохи чаклувати від дідуся. Інакше як би він міг угадувати по наших очах, що ми зробили або ще тільки думаємо зробити тайкома від нього?
Оксана хотіла щось відповісти, та я перепинив її:
— Якщо ти не віриш мені, що дідусь чарівник, тоді скажи: чого це він розмовляє з бджолами, з Тигриком?..
— З бджолами, з Тигриком?.. — широко відкрила очі Оксана.
— Ага. Каже бджолам: "Не лінуйтесь, летіть у поле, там конюшина зацвіла, медок на зиму добувайте!"
— І вони полетіли?
— Звичайно, полетіли, бо він же наказав… А то якось зайшов я у хату і чую: дідусь гомонить до когось тихенько. "До кого це він? — здивувався. — У хаті ж нікого немає, всі надворі — і ти, і бабуся, і мене ще не побачив…" Прислухався: а він до Тигрика гомонить…
— Що ж йому дідусь говорив?
— Те, що й бджолам. "Не лежи, — каже, — в запічку, іди мишей ловити. Он твій дружок Лиско, бач, який проворний! Весь час бігає, шастає скрізь, шукає собі поживу. Ти з нього бери приклад!"
— А Тигрик що йому на те?
— Тигрик мовчав, лише очі жмурив. Та не тільки з бджолами і Тигриком дідусь розмовляє, а і з півнем, з граками, з вітром… Хіба ти ніколи не чула?
Оксана силкувалася пригадати і таки пригадала: