Дідусева й бабусина тата стоїть неподалеку і ід річки і лісу.
Коли ми увійшли у двір, бабуся Марія саме годувала курей. Вгледіла нас, висипала їм одразу весь харч з підситка, кинулася до нас.
— Мої ж ви діточки, мої внучаточка! Діждалася, діждалася-таки!
Дідусь Артем почув бабусині радісні вигуки, вийшов із хати, усміхався привітно.
— У добрий час! — мовив і потиснув усім нам руки: спочатку татові, тоді мені й Оксані.
— Ви ж з дороги голодні! — забідкалася бабуся. — Ходімо, я вас погодую. Що вам, сметани, молочка чи медку?..
— Ми зараз не хочемо їсти, мамо, — сказав за всіх тато. — Підкріпилися в дорозі.
Бабуся завжди так, я вже знаю її. Тільки хто завітає до них, — рідний, знайомий чи й зовсім незнайомий, — зразу хоче погодувати.
— Надовго, сину? — запитав дідусь, ведучи нас до хати.
— Вони на ціле літо, — кивнув на нас тато. — А я сьогодні ж і поїду.
— Отакої! — сплеснула руками бабуся. — І не думай, Дмитрусю. — Це вона так називає тата — наче маленького хлопчика. — Нікуди тебе не пущу!
— Треба, мамо, треба. Завтра на роботу. Приїдемо з Лідою до вас відпочивати аж через місяць, у відпустку.
Я вже кілька разів гостював у Калинівці під час літніх канікул. Оксана — вперше. Їй тут одразу дуже сподобалося, бо все було незвичне й незвичайне.
Двір покритий не асфальтом, як у Києві, а м'якенькою кучерявою травою. У кінці подвір'я біля розлогої гіллястої шовковиці стояла під шиферним дашком чудернацька, схожа на верблюда споруда з високою закіптюженою трубою-димарем, що стирчав просто в небо. Такі споруди-пічки в селі називають кабицями. На них улітку варять і смажать, печуть млинці й прісні коржі. За хатою до самої річки простягався город, на якому росли картопля, кукурудза, соняшники, буряки, морква, редиска, огірки, гарбузи, квасоля, горох, мак, кріп, петрушка і ще багато-багато всякої зелені. Мали дідусь та бабуся і свій невеликий яблуневий садочок та пасіку з п'яти вуликів. А як відчиниш хвіртку і вийдеш з двору, попадеш на зелену леваду, де пасуться припнуті телята й кози. Далі, за левадою, розпростерся великий ліс.
Оксана стояла, роздивлялася довкола й не знала, з чого їй починати: стільки було всіляких принад. Можна піти під шовковицю й назбирати у траві солодких фіолетових ягід, що нападали з дерева, або нащипати з кущів під парканом червоних і жовтих порічок, чи нарвати в городі зелених стручків гороху. Можна також покопатися в купі піску біля недавно почищеного колодязя, а ще погратися з смугастим котом Тигриком, який дрімав на собачій будці…
Та ось вона побачила за двором прип'яте до кілка руде теля. Це дідусів і бабусин бичок. Відчинила хвіртку, побігла до теляти. Їй захотілося погладити його лискучу шию. Але як тільки Оксана простягла руку, бичок брикнув задніми ногами й відскочив убік. Від несподіванки Оксана злякалася і мало не впала. Потім обоє стояли непорушно й боязко дивилися одне на одного.
Бабуся, пораючись біля кабиці, бачила те і голосно розсміялася. Тоді Оксана вдала, що нічого з нею не трапилося, прибігла до бабусі й сказала, що хоче допомагати їй готувати обід.
— Ах ти ж моя помічниця! — притиснула бабуся до себе Оксану й поцілувала в щоку. — Добре, внучечко, підкладай у кабичку хмиз.
Оксана ламала сухі тоненькі гілочки й кидала у пічку. Вони, потріскуючи й розкидаючи жаринки, весело і яскраво горіли.
Коли пообідали й провели тата на автобус, дідусь ліг у садку біля вуликів відпочивати, а бабуся повела нас з Оксаною до лісу.
У лісі приємно пахло сосновою живицею, різними квітами і травами. На деревах співали пташки, звідусюди сонно тюрлюкали цвіркуни.
Нараз перед нами пролетів метелик, такий барвистий, що Оксана аж скрикнула від захоплення й побігла за ним. Але метелик летів усе далі й далі, і його ніяк не можна було наздогнати.
Бабуся покликала Оксану й сказала:
— Ніколи не біжи за метеликом у лісі, а то заблудишся.
— Добре, не буду, — пообіцяла вона й показала на великого крислатого дуба посеред галявини. — О, погляньте, яке красиве дерево!
— То дуб, — пояснив я. — Дідусь каже, що йому вже більше як триста років.
— Так це ти його жолуді привозив мені торік?
— Його. Він називається партизанський, бо в його дуплі партизани у війну ховали зброю і харчі.
— А ото теж дуб? — знову показала Оксана на інше, також велике й красиве дерево.
— Ні, то клен. Хіба не бачила в Сергія за дворе його кленка?
— Бачила. Але там маленький, а це дорослий.
— Не дорослий, а старий, — поправив я її.
— А то ялинка, я знаю! — зраділа Оксана, угледівши за галявиною знайоме деревце. — Тільки вона без прикрас, не така, як на Новий рік.
Ми вийшли на велику трав'янисту просіку.
— О, уже й сунички появилися, — нахилилася бабуся й зірвала у траві кілька ягідок. — Беріть покуштуйте.
Накуштувалися ми з Оксаною пахучих і солодких ягід досхочу. Бабуся ж не хотіла їсти суниці, бо вони їй, сказала, минулого року оприкріли. А може, то вона тільки прикидалась, що не хоче, як ото колись і мама від цукерок "Пташине молоко" відмовилася… Збирала ягоди і всі віддавала нам: спершу — Оксані, потім — мені, і знову — Оксані, тоді — мені…
Додому повернулися увечері, як сонце ось-ось мало закотитися за горизонт. Притомлені, але дуже задоволені мандрівкою.
…У дідуся та бабусі, крім теляти, бджіл, курей і кота Тигрика, про яких я уже згадував, є ще корова і собака Лиско. Ну, бджоли як бджоли, кури як кури і корова так само. Нічого цікавого. А от собака, кіт і теля в них особливі.
Ми звикли, наприклад, вважати, що собака і кіт — запеклі вороги. А дідусів та бабусин
ЛИСКО І ТИГРИК
були великі-великі друзі.
Лиско — звичайний собі собака-дворняга. Сірий не сірий і рудий не такий. Капловухий, з білою зіркою на лобі й дуже кудлатий — як вівця. На ньому завжди сила-силенна реп'яхів, якірців, стрілок… Без них навіть важко уявити Лиска. По тому, що на нього начіплялося, можна відгадати, де він бігав.
Натурою Лиско непосидючий. Все шастає, до всього принюхується. А що вже любить ганятися за автомашинами та мотоциклами! Сусідські собаки пробіжать трохи й повернуться. Він же до самого мосту мчить, ніби його хтось за мотузок тягне. Ганяється також і за курми та гусьми, за що йому вже не раз перепадало від бабусі.