Від себе тато мені нічого не подарував. І нехай. Те, що він потиснув мені, як дорослому, руку й сказав, що вірить у мене, було дорожче за всякий подарунок.
ЯК ГОРОБЕЦЬ ПЕРЕМІГ ОКСАНУ,
про те знає весь наш будинок, усі наші друзі й приятелі. Почалося це ще взимку.
— Дзінь-дзінь-дзінь… — почули ми з Оксаною якось рано-вранці крізь сон стукіт у шибку і прокинулись.
Поглянули у вікно й побачили за склом горобця.
Горобець, видно, теж помітив нас. Повертів головою, знову застукотів дзьобом.
— Мамо! — погукала Оксана.
— Чого, доню? — обізвалася з кухні мама.
— До нас горобчик проситься!
Мама зайшла в кімнату. А горобець ще настирливіше торохтить у шибку.
— Упусти його, мамо. Змерз бідненький…
— Та ні, — сказала мама, — то він їсти хоче. Хуртовина позамітала снігом пташиний харч. Встань, сипни йому пшона.
Оксана принесла з кухні в жмені пшона, залізла на підвіконня. Тільки висунула з кватирки руку, горобець — пурх! — і полетів. Але недалеко. Сів на карниз сусіднього будинку. А коли Оксана висипала пшоно на жестяний віконний козирок і відійшла од вікна, повернувся й заходився дзьобати.
З того дня горобець щоранку стукав у шибку, вимагав, щоб його нагодували. І Оксана залюбки годувала, хоча й сердилася, що він жаднюга і розбишака: поки сам не насититься, жодної пташки не підпустить. Ні своїх родичів — горобців, ні синичок, ні чечіток, ні чижів, які також не відлетіли на зиму в теплі краї і тепер не могли роздобути собі харч. Раз бачила — навіть великого сизого голуба прогнав, коли той хотів поласувати смачною гречаною кашею.
Настала весна. Розтанув сніг. Дерева одяглися в зелене вбрання. А незабаром поспіли ранні полуниці і черешні.
І одного ранку, коли Оксана, як завжди, вранці хотіла почастувати горобця крихтами з булки — він їх найбільше любив, — тато сказав:
— Годі розбещувати його. Уже давно минули холоди. Тепер нехай сам добуває собі їжу.
— Добре, я більше не буду, — пообіцяла Оксана.
Та горобець, мабуть, уже встиг розледачіти. Не полетів шукати харч, як інші птахи, а до самого вечора просидів на дереві біля вікна, все ждав — коли ж погодують. І, звичайно, надаремно: Оксана не дала йому їсти.
Наступного ранку, ще навіть як слід не розвиднілося, горобець нетерпляче застукотів у вікно.
Оксана прокинулася, відігнала його, лягла досипати. І тільки-но здрімнула, горобець знову розбудив її. Вона ще раз відігнала. Все одно не послухався — уперто видзвонював у вікно. Зголоднів, певно, дуже. Проте Оксана не дала йому їсти і цього разу.
Третього ранку горобець уже не стукав.
— Нарешті зрозумів, що треба самому трудитися. Тепер десь літає, шукає харч, — сказала мама.
І все-таки ми не зовсім вірили, що він більше до нас не постукає, весь час поглядали на вікно: чи не з'явився?
Ні, не з'являвся.
Але надвечір тато раптом покликав нас до відчиненого вікна:
— А йдіть-но сюди! Погляньте, де ваш розбишака прилаштувався.
— Де, де? — підбігли ми до вікна.
— Он, біля гнізда сидить, — показав тато на ластів'яче гніздо під карнизом сусіднього будинку.
— Ага, бачимо. А чого він там сидить?
— Ясно чого! Щоб ластівки його годували.
— Як це? — не зрозуміли ми.
— А ви придивіться пильніше.
Спершись ліктями на підвіконня, ми почали спостерігати за горобцем.
Він, прилаштувавшись біля ластів'ячого гнізда, в якому були маленькі ластів'ята, сидів сумирно, навіть голосу не подавав. Та коли до гнізда підлітали дорослі ластівки з поживою, вихоплював її у них із дзьобиків. Вони ж немовби й не помічали, що то не їхнє дитя, а злодюжка-горобець. Знову летіли за поживою.
— І як йому не соромно! — обурювалася Оксана. — Що ж тепер робити?
— А те, що треба, мабуть, тобі знову його годувати, поки пташенята підростуть і вилетять із гнізда, — сказав тато.
— Не хочу, не хочу більше годувати! Він — лінько і нахаба.
— Це так. Але ж коли ми не віднадимо горобця од гнізда, ластів'ята загинуть. Чуєш, як жалібно вони пищать? Просять їсти, а через нього їм нічогісінько не попадає.
Довелося Оксані послухатися татової поради — іншого виходу не було.
І хоч як вона сердилася на горобця, однак годила йому, наче своєму улюбленцеві. Щоранку сипала на віконний козирок пшоно, гречану кашу, крихти хліба, аби лише горобець не кривдив маленьких пташенят. Та все нахвалялася:
— Ну, зачекай, зачекай! Нехай тільки ластів'ята підростуть і вилетять із гнізда. Тоді я тебе й близько підпущу до вікна. Знатимеш!..
Тільки ні Оксана, ні я так і не дочекалися, коли пташенята залишать гніздо. Незабаром тато відвій нас у село Калинівку до своїх батьків — до дідуся Антоні і бабусі Марії. А нахабу-горобця годувати довелося мамі…
КАЛИНІВКА,
де живуть дідусь Антон і бабуся Марія, знаходиться на Полтавщині, за двісті кілометрів од Києва. Їхати туди можна поїздом і автобусом. Найкраще, звичайно, автобусом. Що поїздом! Сидиш увесь час, ніби дома на канапі. Радіо говорить або грає, чай тобі подають. Навіть забуваєш, що кудись їдеш. Інша справа — автобусом. Мчить він трасою, як на крилах. То на підгірок раптом вилетить, — тоді так і притисне усіх до крісел, то в долину зненацька пірне, від чого аж у грудях похолоне. Через великі вікна видно все довкола, і здається, мовби не шофер веде машину, а ти сам нею кермуєш. Тільки шини шурхотять по асфальту та вітер висвистує.
У автобуса й зупинок більше, ніж у поїзда, і стоїть він на них довше. Можеш вийти, роздивитися довкола, купити щось. Хочеш черешень або вишень, недавно зірваних у саду й заплетених красиво на паличці, — купуй черешні або вишні. А закортить жовтої диньки чи кавунця, червоного як жар, — можеш купити диньку чи кавунець.
Цього разу ні динь, ні кавунів не було. Ще не поспіли. Черешень і вишень не хотілося, удома наїлися. Купив нам тато на автостанції Пирятин гарячих пиріжків і морозива — смачного, якого в Києві ми ніколи не їли.
Коли автобус зупиняється в Калинівці, то завжди дивуєшся: як швидко приїхав. А про поїзд такого не подумаєш, дарма що він швидше сюди приїздить.
Калинівка невелика, але дуже гарна. В селі є річка з островом, міст через річку, ліс, левади, лелечі гнізда, старезний, з обласними крилами, вітряк на пригірку. А ще — школа, клуб, магазин, еталон, сади, пасіка, різні ферми, комори і навіть коні.