— Поганяй! — Сидів хмурий, думаючи про щось своє, невеселе й тривожне.
— Твою там бачив... Зіньку...— І нічого більше не сказав. Нічого й Прохор не запитав у нього, розуміючи, що ця розмова зараз недоречна.
Цьвохнув Метелицю батогом. Вона так різко рвонулася вперед, що з воза на запилену дорогу впало кілька яблук, але ні Прохор, ні батько їх не підняли, бо не помітили того: іншими думками була заклопотана в кожного з них голова. Батько не знав, що Прохор теж бачив Зіньку і поглядом і знаком руки дав їй зрозуміти, що він дуже хоче зустрітися з нею і що ця зустріч мусить відбутися увечері на кручі, де було завжди їхнє улюблене місце побачення. Він ждатиме її, і вона прийде, мусить прийти!
Віра додому не поверталась. Чи батько їй так наказав, чи сама вона, ображена, вирішила, щоб спочатку навідався до неї Прохор, пробачився перед нею, забрав її з собою.
Прохор не з'являвся до неї ні вдень, ні увечері. Віра плакала потай, уникаючи зустрічей з рідними.
Вона не знала, що трапилося, але догадувалась, що в батька була неприємна розмова з свекром, бо повернувся тато від Шумейка суворий і грізний, мов грозова хмара.
Накричав на матір, накричав на неї, Віру, що вона не вміє ужитися з чоловіком, не вміє йому годити і ось на старість йому, батькові, доводиться мати неприємні розмови.
А яка саме була розмова — того Віра не знала. Одне ясно: у тій хаті, де прожила вона з чоловіком кілька років, їй тепер місця немає. Чужа стала, непотрібна — і це почуття відчуженості особливо пригнічувало Віру. Вона не знаходила собі місця. Вона, як могла, крилася від допитливих очей матері, усміхалася до неї, а самій хотілося впасти їй на груди і, ридаючи, розказати про все, як живеться їй у Шумейковій сім'ї, як не спить вона ночами, чекаючи чоловіка, як терзається її душа й серце.
Хоч не розповідала досі нічого, та мати розуміла все це без слів, співчувала, жаліючи доньку, яка в заміжньому житті не зазнала щастя.
"Хіба піти додому? — вагалась Віра, але гордість брала в неї верх над ваганням.— Якщо він хоч трошечки мене любить — сам мусить прийти".
Та Прохор не приходив. Уже сонце сіло за горою, уже засвітились перші зірки. Даремно дивилась Віра на дорогу, даремно ждала, що ось розчиниться хвіртка і на подвір'я зайде він, Прохор, її чоловік, якого вона любить, за яким страждає, як не страждала ще досі ні за ким.
А Прохор у цей час лежав в умовленому місці, на кручі, зривав травинки, висмоктуючи з них солодкий сік, позирав на вишневий садок і на стежку, що круто звивалася вгору.
"Невже вона не зрозуміла? — думав Прохор, нервуючи.— Адже я їй точно показав на кручу, і вона хитнула в знак згоди головою. Чому ж не виходить досі? Що могло її затримати?"
Вже всеньке небо над головою всіялося зорями, а з-за лісу незабаром підвівся оранжевий ущерблений місяць, і забагряніли під ним тихі заводі Ворскли.
Прохор лежав горілиць, дивився в небо, вдихаючи пахощі свіжої трави. Він уже ладен був сам зійти тією стежкою до її подвір'я, коли почув, нарешті, легкий шурхіт.
Схопився на ноги, пішов назустріч їй.
— Я думав — не зрозуміла ти мене й не вийдеш, а я так жду тебе, так жду, Зінько.
Звично він обняв її за плечі.
— Ой Прохоре, коли б ти знав, як я сьогодні нажахалася.
— Кого?
— А твого батька. Зайшов він до нас у парк, дивиться на мене. Я думала: ось підійде й почне мене при всіх страмити за тебе.
— Ну хіба ж батько міг таке зробити? То він мені наказував...
— Що наказував? — сполошилася Зінька, відчувши в цих словах якусь неприємність для себе.— Кажи мені, все кажи...
— Ну, це стара історія... Приходив Жигай, скаржився, що ображаю Віру... А як я ображаю? Я просто не люблю її. Не хочу бачити її, не хочу жити з нею. Сядьмо, Зінько.
Вона слухняно й покірливо сіла поруч нього, але була, як ніколи, стривожена, і цю тривогу її одразу помітив Прохор.
— Та що з тобою, Зінько? Не пізнаю... Мовчазна ти, якась насторожена.
— Правда, і сама не розумію, що зі мною діється, але лячно мені, на душі чомусь неспокійно.— І вона озирнулася навколо, та нікого, крім них, на горі не було.
Прохор, обнявши її, гладив голову, цілував, ніжно пригортав до себе, як завжди, і Зінька в обіймах милого трохи заспокоїлась. Обоє вони не помітили, як недалеко від них спинилася чоловіча постать і, нічого не говорячи, стежила за ними.
— Здорово ти, Прохоре, навчився чужих молодиць обіймати,— промовив Матюша Жигай, вдоволений з того, що він сполохав пару.— Що ж,— продовжував Матюша,— тепер уже і я повірю сестрі, а тобі, негіднице, тобі, безсоромнице, буде окрема подяка! — погрозив Жигай і швидко пішов геть.
— Мерзота! Ходить тут, підглядає,—' промовив розлючений і трохи розгублений Прохор, дивлячись з ненавистю услід родичеві.
— Я піду... Я не можу тут залишатись. Боже мій, який сором, яка ганьба! Наче відчувала, що має лихо трапитись. Він же всім, усім тепер про це розкаже.
— Не розкаже,— сказав непевно Прохор.— Я з ним зустрінусь, поговорю.
— Розкаже... Я його знаю краще.
— Ну й нехай розказує,— промовив з якоюсь рішучістю Прохор,— швидше настане кінець всьому!
Зінька затихла, відчувши в його словах щось тривожне для себе. Вона глянула Прохорові в лице і не своїм голосом запитала:
— Покинеш мене? Я розумію, так жити довше не можна... Я знаю, тобі теж нелегко...— І, притиснувшись до нього, рвучко обвила його руками. Він відчув на своїй щоці її сльозу.—-
Не покидай,— благала вона з ледве стримуваним риданням,— мені страшно самій... Не можу я без тебе тепер жити... Покинеш потім, пізніше. Я згодна... Я знаю: не судилося нам у парі жити.
— Що ти, Зінько? Що ти говориш? Хіба ж то я про тебе так сказав? Про неї... Все одно життя з нею не буде. Не люблю її. Я тобі вже, Зіню, казав, присягався, що ти одна зараз у моїй душі, в моєму серці, і нікого мені не потрібно. А ти плачеш...
Поцілунками він висушував її сльози, і вона заспокоювалась, і знову було їй так хороше з милим, як завжди.
Та обоє вони не знали й не відали, як уже почав снувати своє чорне павутиння Матюша Жигай.
Віра лежала у спальні одна й не спала. Вона уявляла собі Прохора. Ось він голубить Зіпьку, промовляє до неї ніжні слова, такі самі, певне, які говорив він колись їй, Вірі, при зустрічах... І те, що не вона, його законна дружина, а Зінька відповідає на оті милування, обіймає Прохора й голубить його,— сповнювало її душу неспокоєм, ревнощами, скаженою люттю до своєї суперниці. Віра металася в ліжку у безсилій злобі.