І весною молоді руки юнаків і дівчат розчистили подвір'я, підготували клумби, на яких комсомолки під наглядом старої Зуйки висівали насіння, садили заздалегідь приготовлену розсаду.
А коли все це, укріпившись у грунті, почало буйно рости і розквітати, красою цього цвітіння милувалися всі. Пахощами було сповнене подвір'я. Ніжний аромат матіоли, табаку, резеди й вербени линув на вулицю, і не один пішоход зупинявся тут і стояв хвилину чи дві, з приємністю вдихаючи ті пахощі, з цікавістю розглядаючи клумби, де багряніла рясна сальвія, пишно цвіли різнокольорові жоржини, вирізьблювались голубим суцвіттям дельфініуми, де красувалися рожеві, білі й червоні мальви. А над доріжками гнулось рясне від цвіту гілля троянд, густо кучерявились укріпчастим листям рожевоцвіті космеї.
Затишний, красивий куточок. Тут у вільний час любила відпочивати Зуйка.
І в такі хвилини відпочинку й спокою не раз пригадувалась їй далека молодість, минуле життя з великим горем і малими радощами.
Іноді приходила сюди Ольга Ярош, сідала поряд старенької, слухаючи її сумні розповіді.
— Дивлюсь я, Ольго, тепер на вас і радію. Інша молодість, інше життя. Оце б і моя донечка, коли б її не замордували мамоитовці, була б разом із вами в комсомолі. Я б на неї дивилася та милувалася. Нема... Замучили вороги...— І з її потьмянілих очей скочувались гіркі материнські сльози.— Не довелось. Лишилася на старість сама...
Ольга розуміла ту непоправну втрату, біль, тугу й самотність і, як могла, заспокоювала нещасну матір.
Про ці їхні розмови, звичайно, не знав Шумейко, дивлячись зараз на Зуйку.
"їй у могилу пора б лягати, а вона, бач, квіти їм садить". І перевів свій недружелюбний погляд на озеро, звідки линула музика старовинного вальса "Дунайські хвилі". Просто на траві сиділи юнаки й дівчата з гітарами, балалайками, мандолінами. Керував ними Гришка Галайчук, отой самий, що в пивниці Севастяна Жигая розважав хмільних гуляк. І для нього знайшла роботу Ольга Ярош, доручивши керувати струнним гуртком. Він же організував і хор, який має виступити в концерті, що його готують на день відкриття літнього кінотеатру.
"Що робиться?—думав, оглядаючи молодь, Шумейко.— Боже мій, що робиться тепер на світі! Раніше парубки пили горілку, билися навкулачки, гасали за дівчатами по левадах і нічого такого не бачили й не знали. А зараз їх баламутять різними витівками та кумедіями. Що з них буде? Пропали... Зіпсуються... Добра не ждати".
Злагодженість у роботі, дружність, вміння й азарт, з якими працювала тут слобідська молодь, лютили Шумейка, бо він розумів, що рано чи пізно оці молоді люди, міцніше згуртувавшись між собою, аніж їхні батьки, стануть справжніми господарями слободи.
Коли їх так єднає труд — вони все можуть зробити, все... Вони візьмуть електрику, вони можуть взяти згодом і млин, і, можливо, він, хазяїн, багатир слобідський, стане таким же обшарпаним і бідним, як отой покупець, що його він, Аркадій Павлович, бачив сьогодні на базарі.
"Треба було б поговорити з тим чоловіком, розпитатися. Хто він, звідки? Чому блукає по слободі у такому бідному одязі?"
Згадка про того невідомого неприємно різонула Аркадія Павловича, і він, дивлячись па молодь, вбачав у ній своїх ворогів, що скоро наступатимуть па нього, хазяїна, так само дружно, як вони зараз дружно працюють на майданчику.
В душу западала злоба на них і неприязнь. Та хіба про це комусь скажеш? Хіба станеш сам собі ворогом? Нехай живе у глибині, біля серця, незрима й невидима нікому. А може, прийдуть колись визволителі, як приходили в час громадянської війни, може, знову старі часи настануть,— ось тоді він, Аркадій Павлович, поживе на світі, порозкошує вдосталь... Тоді, може, і оцей кінотеатр прибере до своїх рук і матиме нові прибутки.
Та ці надії були марними, бо з кожним днем Радянська влада міцніла, наступала на багачів, приборкувала їм крила.
"І мені, певне, приборкають". Зір Шумейка зупиняється на молодих дівочих та юнацьких обличчях і ненароком затримується на Ользі Ярош.
У пам'яті постає незабутня вистава в клубі.
"Дав маху Овсій Лихогуб".
У простенькому платті, пов'язана білою косинкою, Ольга разом з іншими дівчатами та молодицями місить глину.
Шумейко стежить за нею, а біля серця в нього гадюкою в'ється лють, жалить нещадно, викликає невеселі роздуми.
"Добра від неї мені не ждати. Ой, не ждати".
А десь у найглибших закутках душі мимоволі зринає пошана до неї і несподіваний жаль. "Поспішив я оженити Прохора. Отаку б дівчину приборкати, щоб невісткою була в моїй сім'ї. Така б згодилася. Карпо й вона... Легше б мені на світі жилося".
І знову пригадалась йому розмова з сватом Жигаєм, його образливе повчання і його погрози.
Аркадій Павлович навіть посміхнувся. "Він мені погрожує, а справжньої погрози нам обом треба ждати від них... Оці все зроблять, за них і влада, за них і саме життя. Це розуміти треба, а не повчати мене!"
Сама лише згадка про свата роздратувала Шумейка. "О, сюди б тебе, свате, привести та тикнути носом: дивись, яка молодь росте, бійся її, бо вона не відступить ні перед чим, вона свого доб'ється і, можливо, нас з тобою доб'є!"
Холодні Шумейкові очі оглядали всіх. Його увагу привернула до себе також група дівчат, які зшивали білі сувої полотна, заготовляючи екран. Порядкувала дівчатами Зінька. Глянув на неї Шумейко. Вона піймала його недружелюбний, сповнений докору й зневаги погляд і почервоніла.
Можна було б, звичайно, підійти зараз до неї і при подругах пострамити за Прохора, ганьбити за те, що розбиває чужу сім'ю, принаджує до себе жонатого чоловіка.
Міг би це зробити Шумейко, та для такої сварки й ганьби ще не настав час. Нічого він їй не скаже, бо вже синові сказав те, що думав, а він не посміє батька не послухатись.
Зірким оком дивився на Зіньку Шумейко, мимоволі порівнюючи її з Вірою, і розумів, що Зінька набагато красивіша: і станом гнучким, і обличчям рум'яним, і очима іскристими.
"З такою можна побавитись. Я сам, коли б молодшим був..." Піймавши себе на непристойній думці, Шумейко навіть сплюнув з досади і, ні з ким не вітаючись і ні в кого нічого не розпитуючи, мовчки вийшов з парку, вмостився на возі.