Ольга Ярош стоїть біля вікна, милується яблунею, вдихає ніжні пахощі, а думки летять до рідного Харкова, де на Холодній горі в отакій же чепурній хатині живе її рідна мати.
Перед вікнами у них теж ростуть яблуня, і вишні, і сливи. Певне, теж цвітуть. І, милуючись тим цвітом, мама, очевидно, згадує її, Ольгу, і скучає за нею, ждучи додому. А вона не може зараз приїхати. Багато всяких справ, та мрії дівочі, мов перелітні птахи, линуть до матері, ніжної, доброї, люблячої.
— Не жди мене, мамо, не журися, не ятри свого серця й не сумуй... Жива я, здорова. Про тебе, мамочко, думаю щодня, згадую тебе щодня... рідна моя, хороша...
Ользі приємно так розмовляти, бо зараз вона в хаті сама, ніхто її не чує, а душа її в цю хвилину сповнена такої ніжності й такої любові до матері, що не можна мовчати. І Ольга веде розмову далі:
— Як управлюсь з роботою, я повернуся, мамо, до тебе. Жди мене, жди й не скучай за мною.— Ольга засміялася з того, що сама з собою розмовляє. "Ну і що ж? Розмовляю, бо подобається, бо настрій у мене добрий".
І справді, на душі в неї зараз так хороше, так світло, як у цьому ранковому голубому, нічим не затьмареному небі.
Схопивши рушника й мило, побігла до річки, що вже ввійшла в свої береги. Вода освіжаюча, прозора. Хороше такою водою вмиватися.
І струнка, синьоока, розрум'янена Ольга набирає її повні пригорщі, хлюпає собі в обличчя, дивиться на річку, де дружно кумкають жаби, де плавають разом з матір'ю-качкою маленькі пухнасті каченята, а в повітрі, розпластавши дужі крила, ширяє хижий коршак.
Тривожний крик качиний — і жовті живі грудочкц збіглися докупи. Пильним, остерігаючим оком стежить качка за небезпечним ворогом.
Та шуліка полетів далі, несподівано шугонув униз, черкнув води, і в гострих кігтях хижака повисла жаба.
Умившись біля річки, Ольга пішла стежкою до двору. За садком височіли гори, вкриті яскраво-зелсиою шовковистою травою. На узгір'ї паслася коза з двома жвавими козенятами.
Раптом козенята шарахнулися вниз, а па верхів'ї гори па фоні голубого неба яскраво вирізьбилась постать Зіньки. Куди вона ходила зранку? З ким стрічалася? Кому так привітно махає рукою, весело сміється?
Та ось Зінька сміливо й швидко звивистою стежкою збігає вниз. Аж страшно на неї дивитися.
Ольга так не може. Вона обов'язково стурає обережно, хапаючись за сухі торішні бур'яни, за кущики молодої трави. А Зінька, мов той вихор, прошмигне повз неї, зупиниться внизу, сміється, гукає:
— Не бійся, Ольго! Біжи! Біжи просто на мене! Я тебе зупиню!
— Незвична я по таких горах лазити. Ще оступлюся.
Все це пригадалося Ользі, коли вона стежила за тим, як спритно, ловко й швидко її подружка бігла з гори до саду.
Через хвірточку Зінька зайшла на подвір'я і, не помічаючи Ольги, заходилася пов'язувати на голову хустку.
—іЗ ким це ти розмовляла там?
— А ти хіба мене бачила? Та то ж Прохор... Чудний... Перестрів на горі, хотів оцей ряст забрати, а я ж його в лісі нарвала.
— Чому ти мені не сказала, що до лісу збираєшся? Я б теж пішла з тобою.
— Ой Ольго, іноді хочеться побути самій, коли на душі важко,— промовила Зінька, одводячи свій погляд, щоб подруга не зрозуміла її настрою.— Життя в мене дивне: ні дівчина, пі вдова... Я майже не спала ніч, а на світанні так захотілося мені в лісі поблукати, пташок послухати. Я і дівчиною часто там бувала. Ото прийду, ляжу на траві, у небо дивлюсь, а пташки співають: і щиглі, і синиці, і білокрилки... І горлиці туркотять, а я слухаю, і так мені хороше стає па душі, так хороше, що я тоді про все на світі забуваю...
— Любиш ти Прохора, Зінько,— сказала Ольга, пильно глянувши на подругу. І це збентежило Зіньку. Адже ніколи вона не розкривала таємниці, яка жила в її душі, будила надії, вабила до нього так, що Зінька, не в змозі вже протистояти тій владній силі, сама шукала нагоди, щоб хоч здалеку побачити Прохора.
У такі хвилини Зінька відчувала, як сильніше починало битися в грудях її серце, а уста вимовляли до нього ніжні слова, що їх він не міг чути, та й вона сама не сказала б йому їх віч-на-віч ніколи в світі. Але, розуміючи, що її ніхто не бачить і не чує, Зінька називала його милим, жаданим, говорила йому про свою тугу і свої почуття.
"А ти не знаєш... ти не бачиш, як я сумую за тобою, Прохоре. Скільки я думаю про тебе... Як люблю тебе... Один ти зараз у моїй душі, один, як сонце, і нікого мені тепер не треба... Люблю тебе. Люблю!..
А чоловік? Як же з ним бути? — з'являлася в такі хвилини думка, що обпікала їй серце, мов незгасна жарина.— Що ж. Я його не любила. І заміж вийшла, сама не розумію як... Порадили люди... порадив батько..."
В її душі зріло бажання, щоб не повертався чоловік. Нехай там живе. "Він, певне, знайшов уже якусь шахтарку, а я собі тут..."
І знову всі думки, всі помисли, вся душа її, любляча й неспокійна, тягнулася до нього, Прохора, як тягнеться весіння квітка до сонця.
Ніколи досі не розкривала Зінька того, що відчувало її серце. І раптом ось Ольга наче завісу підняла, в очі глянула, розгадала її душу і її любов, сказала про це просто й одверто. "Що відповісти їй? Змовчати? Признатись? А навіщо? Мовчатиму... Не скажу нічого їй, поки що не скажу. Може, колись..." І Зінька, понюхавши рясту, промовила:
— Бачиш, з цибульками нарвала, щоб не в'янув так швидко цвіт. Зараз ряст оцей у воду поставлю.— І швидко пішла до хати, а Ольга, дивлячись їй услід, подумала:
"Не хоче признаватись, а я ж бачу, по очах бачу — любить вона Прохора. Та про це незручно розпитувати. Може, згодом сама про все розкаже".
І по тому, як наливала Зінька у вазочку воду, як ставила оті перші весняні квіти, як посміхалась своїм таємним думам, Ольга все більше й більше переконувалась, що Зінька любить. Одружений чоловік оволодів її серцем, душею, примусив отак думати за нього, всміхатися йому, радіти. І радість та відбилася в Зіньчиних очах, засвітивши в них незгасні, мов зорі, вогні.
"Мила, хороша моя подруженько, що ж воно буде з тобою?"— думала Ольга, голублячи молодицю ласкавим поглядом, а вголос запитала:
— Зінько, а що ж ми сьогодні намітили за нашим планом?
— А план такий,— відповіла Зінька,— наваримо кулешу, поснідаємо добре, а потім провітримо одяг.