— Добре, тату, скажу, як побачу. Вечерю вам приносити?
— Не треба. Я окраєць хліба взяв та шматочок сала — з мене вистачить.— І він вийшов з хати.
Залишившись сама, Зінька якусь хвилину дивилася на неза-кінчене плаття, відчувши, як уперше прокинулося в ній до Віри почуття ревнощів і неприязні.
"Він її цілує... Він її голубить... а потім мене цілуватиме? НіІ Не згодна... Не хочу я, не хочу! Я свого Тараса ждатиму... Ждатиму!"
Знову стукотить машинка, лягає на матерію міцний шов, а перед очима знову й знову постає образ не чоловіка, а Прохора, і нікуди від нього не дітися, і нічим його не відігнати.
"І нехай мене цілує... на зло їй робитиму! Я ще коли дівчиною була... ще тоді він мені подобався... тільки мовчала я... Нікому ні словечка. Заміж вийшла не по любові. Про нього, Прохора, думала навіть тоді, як справляла весілля з Тарасом... Хіба не так? Цього я довіку не забуду. Мабуть, доля моя така. Поживу, звідаю щастя... А там видно буде, що робити. Несила моя кріпитися. Зустрічатимусь, цілуватиму його... голубитиму. Хай поговір іде... Нехай сміються всі, а я все одно любитимуся з ним!"
Душно стало Зіньці і страшно самої себе.
— Ну то що ж мені робити, що? — виривається несподівано з грудей її крик болю, туги, втрачених надій і сподівань.—-Люблю його... Давно люблю!..— І затуманюються очі слізьми, і сповнюється хата несподіваним невтішним риданням...
А коли настав вечір, зарясніли всюди по вулицях спалахи. Вони здіймалися над засніженою слободою, часті й короткі, освітлювали на мить небо, і здавалося, що надворі літо, що надходить тепла, з рясними блискавицями горобина ніч.
Мабуть, з сивої давнини віків пройшли через століття оці дикунські звичаї, незламними й живучими лишилися в побуті слободян.
Довше гуляють гакої ночі хлопці, пізніше повертаються додому дівчата, і ніхто не гримає на них, бо так здавна ведеться в слободі.
Ось у темнім та вузькім провулку стоїть невисокий, кремезний парубок, Єгор Шульга. Кожушок на ньому розстебнутий, сорочка розхристана, шапка збита на потилицю, а русяве, закучерявлене волосся спадає у безладі на крутий лоб. Вражають очі, що горять молодечою запальністю і якимсь одчайдушним веселим зухвальством.
Тримаючи в одній руці засвічений факел, а в другій пляшку з гасом, він набирає його якнайбільше собі в рот і потім з усієї сили виприскує на вогонь. Велике вогняне сяйво освітлює на мить вулицю й гасне, а з вулиці вже чується крик і лайка.
— Чи ви тут показилися, анахтеми! Один хлівець у мене, та й той хочете спалити. Геть звідси, геть, харцизяки!
До юрби молоді підбігає Демид Плахотка в самій білизні, поверх якої накинув латаний кожух. Заспаний і лютий, кидається до Єгора:
— Чи тобі, луципере, місця мало, що ти заходився біля осель шпувати? До річки йди або на гору... там є де розгорнутися для дурної витівки.
— Дядьку Демиде, та чи ви самі не шпували, як були молодим? Чи ми такі маленькі, що не знаємо, як з вогнем поводитись? Ви гляньте, по всій слободі вогні, а наша вулиця мовчатиме? Та нас же всі люди засміють.
Демид глянув у небо, що справді рясніло короткими спалахами, почухав потилицю, примирливо сказав:
— Ти ж дивися, Єгоре, обережніше з вогнем.
— Знаю,— відповів парубок і знову пирснув гасом на факел.
— А хай вам грець! — махнув рукою Демид і потупцював до теплої хати. Не бачив він, і ніхто з молоді не помітив, як, ховаючись попід дворами, до Єгора підбігла Зінька й тривожно закричала:
— Втікайте! Сюди йде міліція.
Молодь одразу розбіглася хто куди. Залишився тільки Єгор Шульга. Він кинув на сніг пляшку з не вишпуваним до кінця гасом, кинув факел і вже збирався й собі піти вздовж вулиці, коли почув раптом дзвінкий сміх жартівливої Зіньки:
— А що, нажахала й тебе добре?
У слободі знали, що міліція бореться з цими пережитками і з тими, кого піймають на гарячому, розмова коротка: "За порушення громадського порядку і спокою — плати штраф".
— Ну й Зінька! І коли ти вже вгамуєшся?
— А що ж мені, плакати? Нехай вороги мої плачуть. У мене й так, сам знаєш, життя не солодке.
— Знаю. Ну, а Тарас же щось тобі пише?
— Мовчить.
— Невже якусь шахтарку знайшов?
— Може, й знайшов. Звідки мені знати? Почекаю ще трохи, а потім, може, теж когось собі знайду.
Молода Зінька — всього двадцять два роки їй, а вже третій рік замужем. І є чоловік у неї, і нема — пішов на Донеччину в шахтах працювати. Разів зо два приїздив у слободу, та й то ненадовго. Нудьгувала Зінька спочатку, просилася до нього, щоб разом бути,— не взяв.
— Як у тих бараках жити, то краще вже вдома перебути. А ось, може, дадуть мені окрему кімнату, тоді заберу й тебе до себе.
З тим і виїхав. Знову Зінька лишилася вдома, і так часом їй боляче, так тоскно буває на душі, що хочеться рвати па собі волосся від туги страшної, від жалю до самої себе.
Не раз хвалилася вона своїм горем дівчатам-иодругам:
— Батько цілими днями й вечорами на роботі, а я все одна та одна, слова немає до кого промовити.
— То ходімо, Зінько, з нами. Погуляємо разом, повеселимося.
— Сміятися будуть. Не дівчина ж я — молодиця.
— Ну то й що з того? Всі знають, яке життя в тебе. Ходімо!
Раз пішла з дівчатами, вдруге, а там і звикла. Ніяка гулянка без неї не обходиться. І на язик Зінька гостра, любить посміятися з невдах, може дошкулити словом, як кропивою, але любили її всі за добре серце, за незлобивість, за сміх дзвінкий, невтомні жарти й веселу вдачу.
— Чому раніше не виходила? — запитав Єгор, милуючись молодицею.
— Плаття дошивала Прохоровой дружині.
— Ти майстерниця добра. Ось я скоро па сорочку собі наберу. Пошиєш?
— Чом не пошити? Принось.
— А дорого візьмеш за шиття?
— Поцілуєш смачно разів зо два, та ото й вся плата буде,— засміялася Зінька.
— Поцілувати я і зараз можу.— І Єгор простягнув був руки, щоб обійняти молодицю, та вона спритно вивернулася і вже серйозно запитала:
— Ти що, здурів? Жартів не розумієш?
— Та я також, Зінько, жартома...
— Гляди, Єгоре... Говорити — говори, а рукам волі не давай. Не люблю цього!
— Ти не сердься, а то, чого доброго, відмовишся й сорочку мені шити або заправиш таку ціну, що доведеться шукати іншу майстерницю.