– Голос, – відповів той другий. – Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…
– ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! – гукнув Саймон на все горло. – Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?
– От бачиш, – відгукнувся рипучий голос. – Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо "Так!"?
– О, так, так, – промовив тоненький голосок. – Ми вже стільки просиділи в темряві.
– Чудово, – підсумував рипучий голос. – Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.
Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.
Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.
– М-м-м… Хочете – ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? – запитав Саймон.
– Чохол? – обурено перепитав рипучий голос. – Ти, нерозумний, сказав "чохол"? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.
– Ой, – знітився Саймон, – пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?
– Так, авжеж, – погодився рипучий голос. – Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.
Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі– Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним – велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити – вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк – з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, – і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому – дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике – на всю висоту – дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще – дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч – клавесин із палісандрового дерева.
У шезлонзі невимушено розсівся папуга – найнезвичайніший з усіх, яких діти бачили досі. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє, рожеве пір'я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов опал. У нього був великий, гладенький, вигнутий донизу дзьоб – такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з уламка вуглини, – й очі барвінкової барви. Але найбільший подив цей папуга викликав усе-таки своїм оперенням – бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір'їна стирчала і кучерявилася, як шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, коли щойно розпустилися всі пуп'янки. Він мав на голові зелену шовкову шапочку з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому – ще одна клітка, але малесенька, завбільшки з наперсток, а в ній – блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий – папузі.
– Ага, ось воно що, – сказав Пітер.
– Воно? – перепитав папуга і обурено випростався. – Воно?
– Це папуга! – захоплено вигукнула Пенелопа.
– Так, це лише папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, – розчаровано буркнув Саймон. – Чому ми не здогадалися про це раніше?
– А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! – промовив папуга так гучно і сердито, що діти замовкли. – Послухайте-но, – провадив він м'якшим тоном, привертаючи до себе увагу. – А й справді, чому б вам не взяти під ноги цього нікчемного елітного представника папужого роду?
– Пробач, – зашарілася Пенелопа. – Ми не хотіли тебе образити.
– Але образили, – насупився папуга.
– Але ж ти і є папуга, хіба не так? – спитав Пітер.
– О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки на тему "Про папуг". Я НЕ простий папуга, я – Папуга з великої літери.
– Пробач, але ми тебе, здається, не розуміємо, – сказала Пенелопа, ніяковіючи.
– Будь-хто, чи радше будь-який папуга, може бути просто папугою, – пояснював папуга, – але я – Папуга з великої літери. Ці ініціали промовляють самі за себе.
– Ініціали? Які ще ініціали? – здивовано спитав Саймон.
– Мої, – відповів папуга. – Але ж ви вмієте ставити безглузді запитання – на диво безглузді.
– То що ж це за ініціали? – допитувалася Пенелопа.
– Вам буде нелегко їх запам'ятати. Отже, слухайте: мене звати Персіваль Арчибальд Патрік Ульріх Герберт Артур.
– Ось як! Справді, перші літери складають слово "ПАПУГА"! Які гарні ініціали! – прощебетала радісно Пенелопа.
– Дякую, – скромно погодився папуга. – Ось чому я не просто папуга, а Папуга з великої літери. Можете так і називати мене – Папуга.
– Дякую, – сказала Пенелопа.
– А це, – він промовистим порухом крила вказав на малесеньку клітку, – це – Дульчібелла, мій співучий павучок.
– Привіт, – сказали діти.
– Привіт, – відповіла Дульчібелла.
– Привіт, – приєднався Папуга.
– Мушу визнати, – розважливо промовила Пенелопа, – що тепер я розумію, чому ти Папуга з великої літери. Тобто, звичайно, я не хочу видатись брутальною чи ще щось таке, але ти насправді говориш набагато більше, ніж звичайні папуги. Я маю на увазі, ти говориш значно розумніше, – розумієш, про що я? Тобто, видається, ніби ти знаєш, про що говориш, а звичайні папуги – не знають.
– Так і є, – відповів папуга. – Але як ви думаєте, чому звичайні папуги не знають, що говорять?
– Чому? – поцікавився Саймон.
– Бо вони повторюють за людьми. А це найшкідливіший спосіб навчання.
– Добре, а як же вчився ти? – запитав Пітер.
– Я вчився за словником, – гордо відповів Папуга.
– За словником? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Як же ти міг навчитися за словником?
– А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться у людей – ось чому вони не знають, що говорять, бо люди ніколи не пояснюють їм те, чого навчають.