Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега – там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами – аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев'язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька – пакунок заговорив.
– Егей! – вигукнув згорток рипучим голосом. – Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця – гойда-да, гойда-да – вкрай небажана для моїх нутрощів.
Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев'язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.
– Морська хвороба – це просто мука, – провадив далі згорток. – Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.
"Хто це тут розмовляє?! – вигукнула подумки Пенелопа. – Не може бути, що звертаються до мене".
Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.
– Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, – промовив він роздратовано. – Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?
– Ми на місці, – відповів той перший, рипучий голос, – завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.
Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.
– Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! – шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. – Ну, вставайте ж, це дуже важливо.
– Що таке? – запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.
– Скажи їй, хай іде собі, – пробурмотів Пітер. – Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку – це вже занадто.
– Це не ігри, – обурено прошепотіла Пенелопа. – Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.
– Що ж ти такого знайшла? – поцікавився Саймон, потягуючись.
– Пакунок, – відповіла Пенелопа. – Великий пакунок.
– О Боже! – заволав Пітер. – І заради цього ти нас розбудила?
– Що ж в ньому надзвичайного? – спитав Саймон.
– А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? – відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. – Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.
– Розмовляє? – вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. – Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.
– Балакучий пакунок? – здивувався Саймон. – Певно, ти жартуєш.
– Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, – сердито промовила Пенелопа. – Скажу вам більше – він розмовляє двома голосами.
Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.
– Послухай, Пенні, – стурбовано сказав Саймон, – ти впевнена, що тобі це не причулося?
Пенелопа аж тупнула ногою з досади.
– Звичайно, впевнена, – сердито прошепотіла вона. – Ви двоє – такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.
Не надто охоче – бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову – хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:
– Ш-ш-ш… – тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.
Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді – здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати – сам до себе – двома різними голосами:
– О місячна морква! Із неї пиріг
Потішить усіх і розрадить усіх.
Свиня у хліві та корова у яслах –
Усі дуже люблять, їдять дуже ласо
Той добрий, солодкий, чудовий пиріг.
О місячна морква! Із неї вам тортик
Порадує серце, наситить животик.
Усім: віслюкам, і конячкам, і поні –
Смакує і в стійлі, і на припоні
Жувати той свіжий смачнесенький тортик.
О місячна морква! Із неї бісквіт –
Єдиний такий на цілісінький світ!
Чи голуб, чи півень – кого не візьми –
І взимку, і влітку, і восени
Їдять залюбки той пухкенький бісквіт.
– Ось бачите, – тріумфально прошепотіла Пенелопа, – я ж казала!
– Це неймовірно, – визнав Пітер. – Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?
– Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, – відповіла Пенелопа.
– Так, ми не можемо сказати, що це таке, – тверезо оцінив ситуацію Саймон, – поки не зазирнемо всередину.
– Думаєш, його можна розпакувати? – замислено спитав Пітер.
– Здається, вони говорили щось про порятунок, – відповіла Пенелопа.
– Добре, зараз ми спитаємо, – вирішив Саймон. – Зрештою, голоси розмовляють англійською.
Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:
– О місячна морква! Із неї варення
Дарує мені доброту і натхнення!
Столітній дідок і маля у візочку
Не можуть прожити й одного деньочка
Без цього небесно-смачного варення!
Саймон кахикнув.
– Пробачте, будь ласка, – сказав він. – Пробачте, що перебиваю, але…
– О місячна морква! Яка з неї юшка!
Лиш вип'єш – і аж червоніються вушка!
І квочка на сідалі, качка в ставку
Обожнюють страву гарячу таку –
Таку пресмачнющу наваристу юшку.
– Пробачте, будь ласка, – знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.
Запала тиша – пакунок перестав співати.
– Що це було? – озвався нарешті з острахом тоненький голосок – майже пошепки.