Дарма що ми часто обіймали й добре лапали одне одного – наміри в обох залишалися суто інтелектуальними. Власне кажучи, ми утворювали єдиний геній, що припиняв діяльність, як тільки нас роз'єднували, і знову починав діяти, досить було нам опинитися поруч.
Виявилося, що ми – ніби спеціалізовані половинки одного генія, такого собі найважливішого в нашому житті індивіда, який, проте, так і залишився безіменним.
Скажімо, коли Еліза та я навчилися читати й писати, то саме мені випало опанувати грамоту. А моя сестра протягом усього свого життя лишалася неписьменною.
Але тільки завдяки Елізі ми здійснювали великі інтуїтивні стрибки в своєму спільному розвитку. Наприклад, це вона здогадалася, що в наших інтересах якомога довше залишатися немовлятами і водночас швидко навчитися самостійно ходити на горщик. Це Еліза збагнула, що таке книжки і яке призначення отих дрібних кривульок на сторінках.
Знову ж таки Еліза зметикувала, що з розмірами деяких кімнат не все гаразд: вони якісь кривобокі. Але вже я здійснив практичну роботу, вимірюючи та обстежуючи приміщення, Щоб за допомогою викруток і кухонних ножів знайти потаємні двері до запасного світу, який був у нашому домі.
Отак воно.
Отож читав тільки я один. І тепер мені здається, що немає книжки, виданої до першої світової війни всіма індоєвропейськими мовами, якої б я не проторохтів уголос.
Проте саме Еліза.– і тільки вона – запам'ятовувала прочитане мною і радила, над чим нам працювати далі. Підкреслюю, що тільки сестра могла звести докупи нібито не пов'язані між собою ідеї з тим, щоб отримати якісно нову. Саме Еліза зіставляла й робила висновки.
Більшість наших знань, певна річ, не могла стати нам у пригоді. Адже лише кілька томів із усієї бібліотеки потрапили туди після 1912 року. Але дуже багато з тих книжок можна було вважати безсмертними. Навчилися ми дечого й зовсім безглуздого – наприклад, танців.
Якби мені дуже захотілося, то я міг би виконати вам тут, на руїнах Нью-Йорка, досить пристойну й історично вірогідну версію тарантели.
Чи становили ми з Елізою один розум, коли мислили вдвох?
Я переконаний, що так. Особливо, коли врахувати, що в нас не було вчителів. Ні, я не хвалюся. Та й чим хвалитись, коли ти тільки половинка розуму, нехай і геніального?
Пригадується, як ми з Елізою каменя на камені не лишили від Дарвінової теорії еволюцій. І все на тій підставі, що живі істоти були б дуже вразливими, поки вони, скажімо, розвивали б і вдосконалювали свої крила або захисний панцир. І хижаки, звичайно, встигли б за той час поласувати ними.
Ми дійшли тоді одного висновку, який виявився настільки пророчим, що мене й тепер дрож проймає, коли згадую.
Почалося все з того, що нам здалося дивним, як у давнину люди могли споруджувати єгипетські піраміди та мексіканські храми, встановлювати величезні статуї на острові Пасхи, будувати з важезних каменів арки Стонхенджу – і все це без потужних підйомних кранів, без сучасної техніки.
І ми з Елізою дійшли висновку, що в ті далекі часи, мабуть, бували дні з дуже слабкою силою земного тяжіння – і люди тоді легке вергали величезні кам'яні брили.
Ми зробили також припущення, що для земних умов гравітація аж ніяк не має бути чимось незмінним. Ми передбачили, що будь-якої миті сила земного тяжіння може стати такою ж мінливою, як, скажімо, вітер, спека або мороз, чи навіть як хуртовина або дощова злива.
Окрім того, ми ще й піддали грунтовній критиці конституцію Сполучених Штатів Америки. Ми довели, що це ідеальна програма для суспільства, в якому люди просто не можуть досягти щастя й добробуту.
Ми висловили припущення, що упорядники конституції виявилися сліпими до духовної краси простої людини яка не володіла багатствами, не мала ні впливових друзів, ні високих державних посад, але, незважаючи ні на що, завжди була по-справжньому незалежна.
На нашу думку, упорядники конституції зумисне не помітили, що люди у важких умовах завжди прагнуть об'єднуватись у начебто нові родини. Причому це характерно як для демократичного ладу, так і для диктаторського. Адже люди скрізь однакові і цивілізованими стали зовсім недавно.
Отож виборні урядовці неминуче об'єднувались у могутню родину, члени якої – і це теж неминуче – починали з недовірою і відразою ставитися до інших родин, на які – знову ж таки цілком закономірно – поділилось усе людство.
Тож, міркуючи половинками одного генія, ми з Елізою запропонували: до конституції треба внести поправку, яка гарантувала б кожному громадянину,– незалежно від того, пригнічений він чи ні, нормальний чи божевільний, правоздатний чи неправоздатний, гарний чи потворний,– право бути членом якої-небудь родини. Кожному такому суспільному осередку має бути також дозволено ставитися до всіх інших із погордою й презирством, як це робить каста високих урядовців.
Он що ми утнули!
Отак воно.
Розділ 7
Як би гарно було, особливо для Елізи, оскільки вона народилася дівчинкою, щоб ми виявилися просто бридкими каченятами, тобто з часом мали перетворитися на чарівних лебедів. Але, всупереч таким сподіванням, ми з дня на день ставали дедалі бридкіші.
Чоловікові двометровий зріст не дуже вадить. Навпаки – це дає певні переваги. Коли я навчався в приватній школі, а згодом у коледжі, мене там дуже цінували як баскетболіста. І це незважаючи на мої вузенькі плечі, на голосок, схожий на писк флейти-пікколо, та відсутність і натяку на якусь порість на підборідді та в інших місцях, де їй уже належало пробиватися. А значно пізніше, коли голос мій почав ламатися, набуваючи басового тембру, і я вже балотувався у сенат від штату Вермонт, я мав змогу подати на рекламних щитах таку характеристику своєї кандидатури: "Великій Справі потрібна Велика Людина!"
Проте Еліза, однакова зі мною зростом, не могла сподіватися, що її десь зустрічатимуть із розкритими обіймами. На цьому світі попросту немає більш-менш пристойної і традиційної жіночої ролі, яку можна доручити недоумкуватій чотиригрудій неандерталочці із дванадцятьма пальцями на руках і ногах, вагою понад центнер і заввишки два метри.
Ще змалку ми добре усвідомили: нам не судилося стати переможцями на жодному із земних конкурсів краси.