Від читання мене відірвала старша медсестра, яка зайшла повідомити мене, що всі хворі діти нарешті заспокоїлись від переляку і поснули.
Я подякував за приємні новини. І раптом спіймав себе на тому, що кажу сестрі:
– Ага, мало не забув. Будь ласка, зв'яжіться з фірмою "Елі Ліллі", що в Індіанаполісі, й замовте дві тисячі пакетиків їхніх нових ліків. Називаються вони "три-бензо-психоаміл".
Отак воно.
Розділ 31
Через два тижні мати моя померла.
Протягом подальших двадцяти років сила земного тяжіння не зазнавала таких катастрофічних змін.
А час усе збігав. Час віднині втратив для мене чітку окресленість – завдяки дедалі більшим дозам три-бензо-психоамілу.
Десь тоді я збайдужів до своєї клініки, облишив медицину, і мене обрали сенатором до конгресу від штату Вермонт.
А час минав.
І якось я виявив, що балотуюся в президенти країни. На лацкан мого парадного фрака камердинер приколов значок, на якому було викарбуване моє передвиборче гасло, що мало забезпечити мені переконливу перемогу:
КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!
За всю виборчу кампанію я з'явився в Нью-Йорку лише один раз. Там я виголосив промову зі сходів публічної бібліотеки, що на розі Сорок другої вулиці та П'ятої авеню. На ту пору це місце перетворилося на не дуже жвавий морський курорт. Острів так і не зміг ожити після того жахливого стрибка сили земного тяжіння, коли попадали ліфти в усіх будинках, позатоплювались тунелі і обвалились усі, крім Бруклінського, мости.
Тепер гравітація знову почала завдавати клопоту людям. Правда, змінювалась вона вже не стрибками, а зростала й падала з неквапкістю морських припливів та відпливів.
Коли я виголошував промову зі сходів бібліотеки, сила гравітації була більша від норми. Через те, звертаючись до народу, я сидів у кріслі. Був я цілком тверезий, а проте розлігся в кріслі, мов добре підпилий англійський поміщик за давніх-давен.
Слухачі мої, здебільшого пенсіонери, повлягалися просто на П'ятій авеню, яку блокувала поліція. Хоч не думаю, щоб там був якийсь вуличний рух. Десь на Медісон-авеню пролунав вибух – то розбирали на будівельні матеріали хмарочоси, які стали нікому не потрібні.
Говорив я про самотність в Америці. Ця тема мала забезпечити мені перемогу на виборах. І, зрештою, то була єдина тема, на яку я міг виступити.
– Сором сказати,– почав я,– але я чомусь не спробував раніше втілити в життя свій нехитрий і на диво ефективний проект усунення самотності.
Далі я запевнив слухачів, що всі злигодні, які спіткали американців, були спричинені їхньою самотністю, а не схильністю до гріха, і таке інше.
По закінченні промови до мене підійшов якийсь дід і став розповідати, як він придбав страховку життя, як сплачував внески, як скуповував усілякі побутові прилади та автомобілі. Нічого з того не було йому потрібне, і він робив усе це тільки тому, що прагнув породичатися з продавцями.
– У мене немає рідних,– сказав мені старий,– а так хочеться, щоб були.
– Усім цього хочеться,– докинув я.
Він розповів мені, як свого часу приохотився до випивки, намагаючись поріднитися із завсідниками барів.
– Кожен бармен був тобі наче батько рідний, – бубонів старий.– Та раптом бар зачиняли, і ти мусив іти геть.
– Як я вас розумію,– сказав я і почав розповідати напівправдиву історію про самого себе, яка на той час уже засвідчила свою цілковиту безвідмовність.– Мені добре відомо, що таке самотність. Адже єдиною істотою, якій я звіряв найпотаємніші думки, був кінь, якого звали Будвайзер.
І я повідав йому про те, як трагічно загинув мій Будвайзер.
Промовляючи, я безупинно підносив до рота долоню, мовби намагаючись утримати необережне слово абощо. Насправді ж я ковтав дрібні зелені пілюльки. На той час їх уже оголосили поза законом і більше не виготовляли. Але в моєму кабінеті, в адміністративному корпусі сенату, ще залишалося кілька бутлів тих таблеток.
Саме завдяки їм я був такий веселий і жвавий, та й старів не так швидко, як інші люди. Мені вже стукнуло сімдесят, одначе життєва снага в мені буяла, як у людини вдвічі молодшої.
Я навіть узяв та й одружився з гарненькою Софі Ротшільд Суейн, якій було двадцять три роки.
– Виходить, коли вас оберуть президентом, я здобуду собі цілу купу родичів,– сказав мені старий. Він замовк на мить, а тоді спитав: – То скільки їх у мене буде?
– Десять тисяч братів і сестер,– відповів я.– Та ще й сто дев'яносто тисяч кузенів і кузин.
– А це не забагато буде?
– А хіба ми обидва не погодились, що слід забезпечити собі якомога більше родичів у такій величезній і недоладній країні, як наша? – здивувався я.– Якщо ви, скажімо, колись відвідаєте штат Вайомінг, хіба вам не приємно буде знати, що й там у вас повно родичів?
На мить він замислився над моїми словами, а тоді сказав:
– Мабуть, таки приємно.
– Я ж усе пояснив у своїй промові,– вів я далі.– Ваше друге родове ім'я буде назвою квітки, фрукта, овоча, плазуна, риби, молюска, коштовного каменя, мінералу або хімічного елемента, через дефіс поєднаного з порядковим числівником від одного до двадцяти.
Я поцікавився, як звуть мого співрозмовника.
– Елмер Гленвіл Грассо,– відповів він.
– Так от, вас, для прикладу, можна назвати Елмер Уран-Третій Грассо. І тоді кожен із прізвищем Уран вважатиметься вашим кузеном або кузиною.
– Он воно що! Але це повертає мене до першого мого запитання. А що, як мені дістануться родичі, яких я не зможу терпіти?
– Що ж нового в тому, коли людина не може терпіти своїх родичів?– запитав я.– Адже так ведеться з незапам'ятних давен, хіба ні, містере Грассо?
І тут я вилаявся. З єдиною метою: щоб яскравіше підкреслити, скільки переваг рядовим громадянам гарантує моя нова соціальна програма і як посолодшає їхнє життя.
Містер Грассо був не перший, хто почув від мене таке. На той час я не раз обкладав лайкою своїх радіослухачів (телебачення тоді вже не існувало).
– Містере Грассо,– звернувся я до співрозмовника,– коли я таки стану президентом країни, я буду вельми розчарований, якщо ви не скажете тим своїм штучним родичам, які дратуватимуть вас: "Брате – чи там сестро, чи кузене,– а не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!"