Проти того, щоб більше працювати, не за. перечував ніхто — жодна урядова °чи опозиційна партія, з цим справді
погоджувалися усі. Але ніхто у тій країні вже давно не працював, набагато приємніше було пити. Оскільки горілки на кожен день не вистачало, пили все, що лилося: самогон, сусло, пиво, оцет, клопоморку, гальмівну й мозольну рідини, тосол, бензин, гас. Ніхто в країні не боявся нікого, нікого не слухав — ні лікарів, ні міліціонерів, які так само пили не менше за всіх інших.
Коли жити вже зробилося просто неможливо, в країні вчинили великий переворот, який назвали по-західному —— демократичним. До влади прийшли ті самі люди, які володарювали й раніше. Тільки тепер вони одяглися у двобортні костюми й почали солодко всміхатися перед народом. Коли ж ніхто не бачив, рвали зубами горла один одному, домагаючись цілковитої влади. Для цього необхідні були надзвичайні властивості, якими ніхто з колишніх не володів. Тоді невідомо звідкіля з'явився незвичайний чоловік, який перегриз усіх і захопив усю владу.
Почалася нова ера — ера Великого Жаху.
Але це вже інша історія, про яку літописець розповість наступного разу.
3. ЖАХ
Почалося все навіть пристойно — спокійно, по-людськи й демократично.
Зібраний у залі безладний, гомінкий, дуже амбітний парламент цілих три дні бився над нерозв'язною проблемою майбутнього керівника держави. Сам парламент керувати не вмів, а головне — не хотів, бо хотів лише виступати в телевізорі та їздити по закордонах — репрезентувати країну, якої окрім митників ніхто не знав. Дуже складно було підібрати назву керівникові, який би під наглядом парламенту керував країною — хто це буде: цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати сперечались до хрипоти. Дійшло до того, що почулися пропозиції: не треба ніякого керівника, нехай буде анархія. Це, звичайно, було небезпечно, і небезпеку цю було відчуто тими, кому належиться, і передано туди, куди слід, і ось пізно ввечері, коли парламентарі смертельно натомились і вже нічого не розуміли, в овальній залі засідань згасло світло, загримотів нечуваний грім, увесь будинок затрусився, звідкись із-під купола шугонуло смердючим сірим димом, з якого вискочив ВІН. З нього навсібіч сипалися іскри (така струменіла енергія), променилося фіолетове сяйво; постать його слабо нагадувала людську й вібрувала так, що неможливо було сфокусувати погляд, аби зрозуміти, що ж це таке — привид, примара чи таки чоловік? Спікер парламенту тремтячим голосом запитав: "Хто ви?" — але замість того, щоб отримати відповідь, кулею полетів з-за столу президії аж у знаменитий "задній прохід". Громовим голосом примара обвістила:
— Я — Жах!
Парламентарів неначе помелом вимело із зали, залишилася тільки жменька тих, кого жах спаралізував. Але й ті вже до кінця життя не могли вимовити нічого, окрім "так-так" або "ні-ні". Зрештою, іншого від них і не вимагалося до кінця життя.
Першим своїм указом Жах оголосив, що нічого попереднього не лишається, від сьогодні усе ліквідовується, бо ніколи нічого й не було: ані сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки він, Жах, і його люди — жахливці. Тільки з цим і потрібно рахуватися.
Народові було все одно, є він, народ, чи нема його і як він зветься. До регулярних перейменувань люди вже звикли давно — завжди перейменовували міста, села, вулиці, імена. Багато хто вже плутався, як його звати: Владлен, Вілен, Моторизація, Емансипація. Багато матерів не пам'ятали, як звати ту чи іншу дитину, бо всі ресурси їхньої пам'яті зі шкільної пори витрачалися на те, щоб не забути ім'я чергового секретаря — першого, другого, третього — ЦК, обкому, міськкому, райкому, сільради, радгоспу, колгоспу... А бувало ще і шефа, і гауляйтера. Все це було добре знайоме народові. Спершу, правда, важкувато було призвичаїтись до думки, що його, народу, немає і взагалі ніколи не було. Тут потрібно було особливої науки, щоб це збагнути, зрозуміти. Але і це не так-то й важливо, і до цього можна з часом звикнути, якщо систематично й по-науковому тренувати свою пам'ять. От лише поставала проблема: як її тренувати, коли, як оголосив товариш Жах, у людей немає (і не було) мови? Та, якою люди вісім століть розмовляли, була оголошена трасянкою, не вартою людського рота, і ліквідовувалась, наче крамола. Усю літературу, створену нею, переробили на макулатуру, а зарідне слово, вимовлене на вулиці, поліціянти били гумовими кийками ("демократизаторами") і тягли до постерунку. Люди зненавиділи ті "демократизатори", а заодно й демократію з демократами, яких за наказом Жаха перейменували на "дурнократів". Товариша Жаха народ, однак же, любив, бо він був строгим, але справедливим — до в'язниць саджав багатьох, та все ж не всіх. Лише тих, котрі висувалися, виділялися, не погоджувалися. А що відібрав історію — ото тільки й біди? З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна прожити й без мови. Онде звірина в лісі зовсім не розмовляє, а живе не гірше за людей. А те, що людей немає (не було й не буде), то це, може, й на краще — буде більше порядку.
Гірше було те, що не мали чого їсти, на країну насувався голод.
Спершу не стало яєць, потім молока, масла, сметани. На це Жах оголосив, що винна зажерлива опозиція, котра все зжирає сама, ні крихти не лишаючи народові. Щоб не зжирала, потрібно її зліквідувати, для чого найнятими фахівцями були розроблені відповідні проекти. Планувалося все зробити під час мітингу, начебто руками своїх же, обділених їжею функціонерів. Проте досконалий план передчасно розкрили, і головні товстопузі об'ідайли встигли втекти за кордон. І тим не менш, продукти далі пропадали: зникла ковбаса, м'ясо, сир м'який і сир твердий. Мудрий товариш Жах і тут дав геніальне пояснення: продукти вивозять із країни на повітряних кулях, одна з них уже збита, героїв-винищувачів вітала вся країна. Аби вона остаточно відчула себе у безпеці, викинули з амбасад західних послів — а нехай не підглядають за інтимними секретами коханого Жаха. Все це дуже подобалося жахливцям, і, мабуть, подобалося б іще більше, якби з продажу потроху не зник уже й хліб. Тоді коханий народом Жах оголосив нову стратегічну доктрину: не треба їсти. Бо ця архаїчна традиція вельми дорого обходиться державі, виснажує бюджет і скорочує асигнування на озброєння, без яких держава обійтися не може. На жаль, на відміну від попередніх керівницьких закликів, цей народом був сприйнятий слабо. Не дивлячись на величезні роз'яснювально-агітаційно-пропагандистські зусилля, жахливці продовжували хотіти їсти, і, де лише могли, вишукували їжу.