Тим не менш, людям хотілося сміятись усе рідше, частіше хотілося плакати.
Вся річ у тому, що життя сміховитів катастрофічно погіршувалося: до браку харчів додався брак одягу, взуття, палива й горілки. Взимку в помешканнях було страшенно холодно, купити дров чи вугілля не було за що. Через відсутність ліків медики почали лікувати хворих методами сміхотерапїі, але ті методи чомусь мало допомагали, тож хворі помирали, ще й при цьому плачучи, що було зовсім неприпустимо. Та й лікарі вже перестали сміятися. Тоді уряд пішов на послаблення режиму сміху. Для деяких категорій населення запроваджувались пільги. Було дозволено плакати тим із номенклатури, кого звільняли з посади (1 плач на місяць); жінки-ветерани органів мали право на 2–3 плачі протягом кварталу. Плач і навіть публічний сум категорично заборонявся працівникам правоохоронних органів, міліціонерам і військовим. Виняток робився тільки для батьків військовослужбовців, які отримували "вантаж-200", і то лише протягом одного дня від моменту отримання.
Але їжі все не більшало. Обставини ускладнилися ще й тим, що західні високорозвинуті країни перестали давати кредити. Замість кредитів вони розгорнули у своїх ЗМІ наклепницьку кампанію, головним напрямком якої стало твердження, що у країні сміховитів усі з'їхали з глузду. Це, звичайно ж, стало нечуваною образою нації, її керівництва та дискредитацією великої сміхотворної ідеї. Уряд угледів у цьому неприховану ворожу вилазку і ухвалив рішення зміцнити збройні сили. Першим і головним заходом стало присвоєння великій групі офіцерів звання полковника, а полковникам — звання генерал-полковника. Всі інші — проміжні ступені — були ліквідовані як непотрібні. Це дуже сподобалося військовим. За кількістю генерал-полковників армія країни перевершила збройні сили найбільш розвинутих країн Заходу. Це був безсумнівний і великий успіх!
Їжі від цього ще поменшало, а також стало не вистачати житла, навіть для генерал-полковників. А коли хто й мав житло, то не мав гарно облаштованої дачі, і це також викликало напругу в суспільстві, яке часом навіть припиняло сміятися. Бракувало також грошей, бензину, транспорту. Та сміховити не скаржились, тільки сміялися, розуміючи, що як військових не вдовольнити, то вони не захистять від ворогів, які усіх зітруть на порох, і знищать цим саму животворну ідею сміху.
Але так вважали, мабуть, не всі. У столиці почали створюватися підпільні групи, названі дисидентськими, які випрацьовували альтернативні ідеї — того ж самого сміхотворного кшталту, але не з вар'ятським, а з людським обличчям. Обличчя у деяких підпільників не було вже ні наляканим, ані божевільним, а ставало чимось середнім і по-науковому називалось "гомо сапієнс". Це був ідеал. А ідеал належало втілити, для чого дисиденти якось зібралися святковим надвечір'ям на приватній кухні і створили підпільний (тіньовий) уряд. Як усяку велику справу, створення уряду належало обмити, що й було негайно зроблено. У гарному настрої члени уряду поверталися додому, але один із них (прем'єр-міністр тіньового уряду), який віз у кейсі список усіх міністрів, задрімав у тролейбусі й загубив кейса. Наступного дня уряд у повному складі був заарештований.
Події в країні сміховитів не на жарт стривожили сусідів, котрі всіма можливими засобами почали заохочувати громадян-сміховитів до боротьби за свої конституційні права. Спершу сміховити дуже здивувались, але потім втямили, що їхнє найперше право — це право на сум. Очевидно, що прагнення такого права у країні законного конституційного сміху було потрактовано урядовцями як небувала крамола й прирівнювалось до державного злочину — замаху на головного керівника країни чи до пограбування банку. Чимало несвідомих громадян із правозахисних організацій, творчих спілок і молодіжних кіл постраждали за свою кримінальну схильність до суму. (До речі, той сум вони здобули під час голодування в карцері, де сум не заборонявся — сумуй собі, скільки заманеться. Карцер був єдиним місцем дозволеного суму в державі, чим арештовані охоче й користалися.) Дивно, але навіть сміхотлива молодь інколи втомлювалась від казенних веселощів і час від часу відчувала потребу посумувати. Але таких швидко виключали з університетів, достроково забирали до війська, де знаменитий "інститут дідівщини" швидко змінював їм сміх на сльози. За відсутності політорганів "діди" дуже добре допомагали командирам виховувати підлеглих в атмосфері оптимістичного патріотизму.
А тим часом їсти в країні не лишилося зовсім нічого. Було зрозуміло, що головна національна ідея не спрацьовує, і що доведеться шукати нову. І саме тоді винайшли ідею тимчасову, яка, втім, мала пречудові перспективи стати фундаментальною. Вона не тільки не скасовувала попередньої, але ще й підносила її на новий рівень — що було надзвичайно важливо. И уряд кинув увесь державний бюджет на виробництво горшки.
Це і справді викликало неймовірне піднесення в масах. Народ усе зрозумів і сприйняв без зайвих слів — ось що значить наукова бездоганність ідеї. На мітингах у містах і селах промовці говорили про нову культурно-психологічну революцію в країні, про її доленосне значення. Горілкою безкоштовно забезпечувалося керівництво, потім ветерани-пенсіонери (при нормі 1 пляшка на день), а вже потім усі інші з немовлятами включно. Родини, у яких було багато дітей, розкошували, як то й мусить бути — і дорослі, і діти увесь день пили й реготались, а в інший час спали або похмелялися. І дякували владі, головному керівникові й місцевим вертикальникам, які мали тепер один лише клопіт — забезпечити найдальші закутки країни свіжою горілкою. Це належало робити без усяких злиднів-посередників, які нахабно занижували градус. Соціологічний інститут, що провів опитування (ним було охоплено 100 % населення) виявив небувалий показник тих, котрі схвалювали нову політику уряду — 100 %. Популярність керівника-полковника стала такою, що уряд надав йому звання Великого Каудільйо.
Але залишалась невирішеною одна застаріла проблема, яка випливала з тієї аксіоми, що випиваючи, треба закусювати. Закусювати не було чим; щоправда, вчені вже почали пропагувати новий спосіб вживання алкоголю. Посилаючись на передові західні країни, вони доводили можливість випивати не закусюючи; а декотрі з них стверджували, що їсти взагалі шкідливо для здоров'я. Але ці їхні рекомендації погано сприймалися населенням. Дійшло до того, що декотрі з несвідомих громадян (переважно — жінки) потрохи почали відмовлятися пити. Подекуди чулися навіть розмови, нібито пити молоко набагато корисніше, особливо дітям. Та якби молоко було кориснішим, то воно, мабуть, було б і дорожчим. А так з усіх харчових товарів горілка мала найвищу ціну. Звісно ж, це були провокаційні розмови з метою дестабілізації суспільства, тож правоохоронні органи, які давно і справедливо зробилися карними, суворо карали відступників ідеї. Як і тих учених, котрі взялися (звичайно, безпідставно) пропагувати тверезість. На противагу їм за приклад ставилося життя Великого Каудільйо, який пив із дня свого народження й довів свою денну норму до одного літра чистого алкоголю. Саме завдяки цьому, писали придворні академіки медицини, політологи, соціологи та інші, улюбленець народу Каудільйо й подарував їм таку досконалу ідею. І коли вона не всюди й не в усьому дає результат, то в цьому не його вина — вина лежить на тих, хто недостатньо оволодів ідеєю, осягнув її. Значить, треба більше пити й краще працювати.