— Се вже не від мене, як там суд скаже.
— Добренько! Так чи не ліпше б ми з вами так поєднались: скільки йому різок, стільки я вам карбованців? І на вас, і на мене так не обідно було.
— Так не можна, бо більш як двадцять різок йому ні в якому разі не дадуть...
— Двадцять! Тільки двадцять? Я думала хоч би з пів-сотеньки...
— По закону більш не можна.
— Тільки двадцять... Що ж йому двадцять! Все одно, що блоха вкусить: воно посвербить, а він почухає.— Явдоха замислилася, мовчала, тільки пучками перебирала. Перегодом мовила:— Виходить, за одну різку більше двох карбованців, дорого...
— А земля? — перебив Гонкий.
— Що там тієї землі, та я її черницям вже лекговала.
— Ку, знов же і жито...
— Жито! Тільки слова, що жито! Копа й десять снопів. Я його Кулинці подарую. Треба б, треба, Никоне Івановичу, скинути хоч десяточку! Нехай буде сорок...
Гонкий мовчки покрутив головою.
— Нехай і так! — мовила Явдоха і знов достала гаманець. Вийнявши звідтіль десять карбованців, вона спитала:— А як же його порськатимуть, прилюдно?
— Вже не як...
— То-то! Нехай вже і двадцять, аби прилюдно, аби всі люде знали і бачили...
З'єдналися і попрощалися.
Минув тиждень. По селу покотилася звістка, що баба Явдоха позиває Походенка, що завтра Походенка потягнуть до волості на суд, а у Явдбхи повен віз свідків: і Орлюка, і Оверка, й Кулинку, і ще там когось...
Увечері другого дня Походенко сидів у себе під повіткою, немов з води викручений. Біля нього сиділо кілька парубків — товаришів його, і між ними — Гилястий і Прокіп Перехват. Обидва останні, найпаче Гилястий, бадьорили Походенка.
— Не сумуй дурно, парубче! — говорив Гилястий.— Се ще не суд! Який се суд у волості! Знайдемо суд інший! Вона повезла своїх свідків, підкупила їх, а твоїх нікого не було... Ми за тебе всі станемо і заприсягнемо, що ти її не бив і не займав... Побачимо, що скаже земський... Ти до земського найми і від себе брехунця!..
— За якого я біса його найму! — глухо озвався Походенко.— Звісно, коли б і у мене стояв брехунець, то воно б не так вийшло... Багатому, сказано, чорт дітей колише.,.
— Позич де! — радив Перехват.
— Хіба у тебе?
— У мене нема...
— Та земський і без брехунця тебе виведе...— бадьорив Гилястий.— Не журись, виправдить.
— А як ні? — журливо і трохи не плачучи спитав Походенко.
— Ну, тоді далі...
— Куди далі?
— Треба розпитатися у людей, язик до Києва доводить...
— А коли і "далі" те ж саме — тоді що?
— Тоді? Тоді звісно що...
— Еге... Що? Скидай штани, та й годі! — Походенко аж зубами заскреготів.
— Де ж таки се видано! Ні, ні, ні вовік сього не буде... Ми всі заприсягнемо, що ти її не бив!
— Не кажи так, Миколо! — озвався Перехват.— Як же ми заприсягнемо, коли тоді саме нас і в селі не було; я копи возив, а ти був десь-інде, в Ічню ходив, чи що...
— Ходив і вернувся...
Ніхто з Гилястим не змагався.
Перехват кидав очима цо стрісі, а Походенко, насупивши брови, смоктав цигарку та несамовито спльовував. Гилястий трохи згодя мовив:
— Журбою тут нічого не вдієш, та й журитися справді нічого. Ніяково воно — се правда, але веди лінію до самого краю... Якось воно буде... Дасть біг, переживемо...
— Авжеж! З двадцяти різок не вмирають! — озвався Євмен Теличка.
Походенко мовчав, тільки зубами скреготів, а Перехват мовив:
— Хіба тут діло в тому: чи двадцять, чи десять, чи один раз? Неслава, от що! На все село неслава!
— Ні! Сього не буде! — гукнув несамовито Походенко.— Швидше повішуся, втоплюся... волость "спалю... Квочку задушу... В каторгу, на шибеницю піду, а під різки не ляжу... Чуєте, хлопці! Не ляжу! — він вихопив з ярма занізок і шпурнув його на вітер.— Не ляжу... Я собі ради дійду...
* * *
Минула зима.
У Походенка одібрали і жито, і землю і віддали бабі Явдосі. Свідків і Явдоха, і Походенко становили багацько, та не в одно вони свідчили. Явдодщні свідки, люде старого віку, в одно твердили: "Скільки й зазнаємо, так той підмет у Явдохи з батька, з діда предківський". Теличка, Гилястий, Перехват і інші заприсягали, що "чули від когось,— а не скажемо, від кого саме,— що та земля обчеська, а з якої речі орудував нею шинкар, а потім і Походенко, того не відаємо..."
Про різки якось вже й забули: "То тільки лякали різками, а воно так і присохне оте війя. Звісно, коли б воно було справді вбило Квочку, тоді б без різок не обійшлось би". Про різки намотували тільки Оверко та Кулинка, та й то коли-не-коли; хіба тоді згадували про них, як стрічали де-небудь Походенка. Зате у Походенка різки, мабуть, з голови не виходили. Після присуду волосного суду він збувся солового, найняв "брехунця" і "повів лінію" далі; водив своїх свідків до земського, водив і до міста, та нічого не помогло: "різок не відвернули". Брехунець подав касацію; отам десь в тій "касації різки і пропали",— говорили товариші Походенкові, заспокоюючи його. Але сам він, мабуть, не вельми уповав на брехунцеву касацію; мабуть, через те, що Явдошин брехунець Тонкий комусь і десь хвалився, що "хоч умру, а положу Походенка під різки". Тим-то, видно, Походенко і почав лагодитися, щоб навесні "чисто спродатися, та коли, не дай мати божа, теє... так ноги на плечі та світ за очима — хоч на Кубань, хоч на Амур, хоч на край світа, а в своєму селі після хлости жити не можна, дівчата очі висміють".
Старші люди помітили, що Походенко не той став: якось пом'якшав, до старих людей не такою комезою. Навіть отець Сидір спостеріг, що Походенко "прилепился к богу": то було хіба на яке велике свято навідається до церкви, а отеє стало так, що не було ні свята, ні неділі, щоб його не було в церкві, та все навколішках перед образами так молиться!
* * *
На третій день великодніх свят баба Явдоха, своїм звичаєм, по обіді сидить біля брами під вербою, дзьобає гарбузове насіння та в думках перебирає собі людей, хто повз неї чи йде, чи їде...
Ось з двору її вийшла Кулинка з Оверком.
— Пустіть, дядино, на гаївку! — питає Оверко.
— Ідіть, діточки, ідіть, на те бог і свято дав... А своє ж попорали?
— У мене все як слід! — каже Оверко.— Худобі позаносив, понапував, клуня і возівня на замку.
— І за мною нема нічого: посуду всю перемила, на миснику уся, гуска з гусенятами на задвірку пасуться, а більше ж що? Усе...