— О ні! — тихо якось, усміхнувшися, сказав Авірон. — До того Бог сам вибирає найдостойніших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопців Бог не вибиратиме, то кого ж він вибере? А втім — його святая воля...
А левіти бачили те все, штовхали один одного ліктями та підсміювалися:
— Чи чули ви, хлопці, як він обіцяв милість божу цьому старому дурневі? Сам Моїсей не вмів би ліпше вив'язатися.
— А як він смоктав засмальцьований ремінь, мов уста коханки!
Авірон не хотів того слухати і ще ревніше взявся до праці.
А жертва пливла й пливла. Несли чаші, й блюда, і зуби слонові; несли тонкі санірські дошки кедрові, і кипарис, і певг Ливана, і дерево з Басанітиди і з островів Хетрим-ських; і вісон Попестрений, правдивий єгипетський, сінету й багряницю з островів Єлісе; і мідь, і залізо архиденян-ське, і залізо з Асіїла, стакті й пестроту з Фарсиса. І міро, і касію, і перший мед, і ритину. і вовну блискучу з Мілета. І вино хельвонське, і олію, і семідал. І савське, і равське каміння дороге: сардій, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспіс, сафір, лігірій, агат, аметист, хризолід, берилій. онікс, — і всього без числа.
Одна жінка прийшла й стала на коліна; в її вухах блищали великі дорогі сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велів, щоби сережки ті ніколи не здіймалися; і тому мати, чіпляючи сережки найстаршій своїй дочці, залютовувала їх цілком, — і лиш тоді, як знов треба було передавати найстаршій доньці, вони розпаювалися й переходили так само на молоді вушка.
Жінка стала на коліна перед Веселіїлом і просила, ще той узяв свої прилади та розлютував сережки.
— Я не маю доньки й досі. А хоч би й мала, то сказала б їй: "Сережки твої пішли на святиню Ізраілеву"; Веселііле! Поможи ж мені скорше принести мою жертвуй Богові.
Але Веселіїл був заклопотаний і велів якомусь хлопцевії розпаяти ті сережки. Хлопець узявся невмілою рукою й двічі торкнувся розпаленим залізом м'якого вуха жінки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин підіймалися все більші й більші суперечки, змогав все дужчий гамір. Іноді мудрі Ізраіля починали так кричати й гнівно розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися і вчіпляться один одному в сиві бороди, але не раз увесь той джергіт стихав, і чутно було лише якісь рахунки.
Найбільш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Він хапав Моїсея за руки, І щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук і ніг,підбігав до купи, хитав на руці то одну річ, то другу, підганяв тих, що стояли коло важниці й переважували жертву Ізраіля, жестикулював, присідав і викрикував:
— Тридцять талантів і вісімсот сорок п'ять сиклів золота! Та де ми те будемо дівати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шістсот сімдесят сиклів срібла уже! Уже тепер! А далі ще скільки буде? Вісімдесят п'ять талантів і дві тисячі сто п'ятнадч, цять сиклів міді. Та куди ж то все, куди?..
Моїсей слухав його, морщачи іноді брови, а потім рішуче виступив наперед і крикнув:
— Бачить Бог охоту Ізраіля й жертволюбність дочс його. Досить уже маємо золота, і срібла маємо доситі і міді, і багряниць, і червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несіть уже більше, — чуєте? І там далі, і всюди по сонмові скажіть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого і не noтpiбyє більше...
І побігли левіти в усі сторони, кричачи слова Моїсея, і чув іх Ізраїль і засмутився. Бо були такі, що не встигли принести дару свого, і такі були, що принесли мало та укоривши себе за скупість, хотіли ще додати до спасіння свого. І бігли жінки й здалека кидали на купу свої дорогоцінності, а левіти лаяли жінок, кричали на них і відганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готові були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару божу на лінивих до дарів, а тепер уже били за жертволюбність.
І мов торг який зчинився коло кущі приношення, і боляче було Аві ройові дивитись на все те. Він поглядав на Моїсея — чи не зробить пророк тому кінець, але Моїсей вів якусь серйозну розмову з мудрими Ізраїля й не помічав зайвого усердія слуг божих.
Авірон підійшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Моїсей закінчив свою розмову і якось машинально, ще під владою думок, положив руку на голову хлопця. І так солодко зробилося Авіронові від того дотику м'якої старечої руки, мовби він їв мед і цілував при тім Асху.
— Це твій син? — спитав Моїсей старого Елі ява.
— Ти сказав, пророче.
— Певне, буде помагати тобі.
— Буде, але менш. Бо я маю до помочі другого, старшого, той ліпше вміє.
— А ти хотів би працювати коло роботи Господа? — спитав Моїсей Авірона.
У того захопило дух від несподіванки, і він не відповів нічого. Та Моїсей і не чекав відповіді; він звернувся до Веселіїла:
— Ти маєш якого хлопця собі до помочі? Побігти куди, подати.
— Ні, — суворо відповів Веселіїл. Він взагалі був якийсь тяжкий, неприємний і більш мовчав, мов сердився на цілий світ.
— Ну, так візьми оцього хлопця. Він, певне, придасться тобі: я вже другий день бачу його тут, і він так охоче береться до роботи.
— Мені однаково, яку вівцю брати, чи чорну, чи білу. Моїсей знову погладив Авірона по голові й ласкаво сказав:
— Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усім слухай Веселііла й заробиш благодать не тільки собі, а й усім, кого любиш.
...Не знав Авірон — чи на землі він, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох і цілувати ноги Моїсея, але він не посмів, лише такими очима подивився на пророка, що той усміхнувся ще ласкавіш.
Все переплуталося в очах Авірона, станули сльози. Радість його була така, що не вміщалася в грудях, рвалася наверх в якімсь крику, русі, в сльозах.
Він прийме участь в роботі Господа! його рука доторкнеться святині цілого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, і, біжачи, співатиме Ізраїль пісню хвали: будуть ставити на землю — і місце те стане відтоді святим; будуть цілувати люди край завіси святого святих, і приносити жертву трепету, і виповідати все таємне своє, все болюче своє, все величне своє... А він, цей молодий, нікому не відомий Авірон, буде дивитись і говорити собі: там були мої руки... Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука різьбила вінця святині, моя рука обвивала святий покров!