— Пора! — вигукнув я,— а то, чого доброго, перевізника не знайдеш.
— Пора,— повторив Гагін.
Ми пішли вниз стежкою. Каміння раптом посипалося за нами: то Ася нас доганяла.
— Ти хіба не спиш? — спитав її брат; але вона, не відповівши йому й слова, пробігла далі.
Останні плошки, засвічені студентами у саду коло готелю, вмираючи, освітлювали знизу листя дерев, що надавало їм святкового і фантастичного вигляду. Ми знайшли Асю на березі: вона розмовляла з перевізником. Я плигнув у човен і попрощався з новими моїми друзями. Гагін обіцяв навідати мене другого дня; я стиснув йому руку і простяг свою до Асі, але вона тільки подивилася на мене і похитала головою. Човен відчалив і помчав по бистрій ріці. Перевізник, бадьорий дід, з напругою занурював весла в темну воду.
— Ви у місячний стовп в'їхали, ви його розбили,— закричала до мене Ася.
Я опустив очі; кругом човна, чорніючи, колихалися хвилі.
— Прощайте! — почувся знов її голос.
— До завтра,— промовив за нею Гагін.
Човен причалив. Я вийшов і оглянувся. Нікого вже не було видно на тому березі. Місячний стовп знов тягнувся золотим мостом через усю ріку. Немов на прощання долинули звуки старовинного ланнерівського вальса. Гагін казав правду; я відчув, що всі струни серця мого затремтіли у відповідь на ті пестливі мотиви. Я подався додому через потемнілі поля, поволі вдихаючи запашне повітря, і прийшов у свою кімнатку весь розніжений солодкою знемогою невиразних і нескінченних сподівань. Я почував себе щасливим. Але чому я був щасливий? Я нічого не бажав, я ні про що не думав... Я був щасливий.
Мало не сміючись від надміру приємних і веселих почувань, я пірнув у постіль і вже заплющив був очі, коли раптом мені спало на думку, що протягом вечора я ні разу не згадав про свою жорстоку красуню... "Що ж це значить? — спитав я самого себе.— Хіба я не закоханий?" Але, поставивши собі це запитання, я, здається, негайно заснув, як дитина в колисці.
ІІІ
Другого ранку (я вже прокинувся, але ще не вставав) почувся стукіт палиці у мене під вікном, і голос, у якому я одразу впізнав голос Гагіна, заспівав:
Ты спишь ли?
Гитарой
Тебя разбужу...
Я поспішив відчинити йому двері.
— Здрастуйте,— сказав Гагін, заходячи,— я вас раненько потурбував, але подивіться, який ранок. Свіжість, роса, жайворонки співають...
Зі своїм кучерявим блискучим волоссям, відкритою шиєю й рожевими щоками він сам був свіжий, як ранок.
Я одягнувся; ми вийшли в садочок, сіли на лавочку, звеліли подати собі кофе і почали розмовляти. Гагін виклав мені свої плани на майбутнє: бувши людиною заможною і ні від кого не залежачи, він хотів присвятити себе живопису і тільки жалкував про те, що пізно прийшов до розуму і змарнував багато часу; я теж згадав про свої наміри та, до речі, звірив йому таємницю свого нещасного кохання. Він вислухав мене ласкаво, але, скільки я міг помітити, великого співчуття до своєї пристрасті я в ньому не збудив. Зітхнувши вслід за мною разів зо два, з чемності, Гагін запропонував мені піти до нього подивитися на його етюди. Я одразу погодився.
Ми не застали Асі. Вона, як сказала нам хазяйка, пішла на "руїну". За дві версти од містечка Л. були рештки феодального замка. Гагін розкрив мені усі свої картони. В його етюдах було багато життя і правди, щось вільне й широке; але жоден з них не був закінчений, і малюнок здався мені недбалим і неправильним. Я одверто висловив йому свою думку.
— Так, так,— підхопив він, зітхнувши,— ваша правда; все це дуже погане й невикінчене, що зробиш! Не вчився я як слід, та й проклята слов'янська незібраність дається взнаки. Поки мрієш про роботу, так і ширяєш орлом: землю, здається, зсунув би з місця, а в дії одразу ослабнеш і стомлюєшся.
Я почав був підбадьорювати його, але він махнув рукою і, зібравши картони в оберемок, кинув їх на диван.
— Коли вистачить терпіння, з мене вийде що-небудь,— промовив він крізь зуби,— не вистачить, залишуся недоуком з дворян. Ходімо краще Асю шукати.
Ми пішли.
IV
Дорога до руїни звивалася по схилу вузької лісистої долини; на дні її біг струмок і шумливо стрибав через каміння, ніби поспішаючи зіллятися з великою рікою, що спокійно блищала за темною гранню стрімко розсічених гірських гребенів. Гагін звернув мою увагу на деякі щас-
ливо освітлені місця; в словах його відчувався коли не живописець, то вже напевне художник. Незабаром показалася руїна. На самій верховині голої скелі височіла чотирикутна башта, вся чорна, ще міцна, але неначе розрубана поздовжньою розколиною. Порослі мохом мури прилягали до башти; де-не-де тулився плющ; покривлені деревця звішувалися з сивих бійниць і обвалених склепінь. Кам'яниста стежка вела до уцілілих воріт. Ми вже підходили до них, коли раптом попереду нас майнула жіноча постать, швидко перебігла по купі уламків і примостилася на виступ муру, просто над проваллям.
— А це ж Ася! — скрикнув Гагін,— ото божевільна!
Ми увійшли у ворота й опинилися на невеликому дворику, до половини зарослому дикими яблунями й кропивою. На виступі сиділа справді Ася. Вона повернулася до нас обличчям і засміялась, але не рушила з місця. Гагін насварився на неї пальцем, а я голосно почав докоряти їй за необережність.
— Годі,— сказав мені пошепки Гагін,— не дратуйте її; ви її не знаєте: вона, чого доброго, ще на башту видряпається. А от ви краще подивуйтеся на кмітливість тутешніх жителів.
Я оглянувся. В куточку, примостившись у малесенькому дерев'яному балаганчику, стара жінка плела панчоху і скоса поглядала на нас крізь окуляри. Вона продавала туристам пиво, пряники й зельтерську воду. Ми розмістились на лавочці й почали пити з важких олов'яних кухлів досить холодне пиво. Ася все сиділа нерухомо, підігнувши під себе ноги і закутавши голову серпанковим шарфом; струнка постать її виразно й гарно малювалася проти ясного неба; але я з неприязним почуттям поглядав на неї. Ще напередодні спостеріг я в ній щось напружене, не зовсім природне... "Вона хоче здивувати нас,— думав я,— навіщо це? Що за дитяча витівка? Ніби вгадавши мої думки, вона раптом кинула на мене бистрий і гострий погляд, засміялася знов, двома стрибками зіскочила з муру і, підійшовши до старенької, попросила в неї склянку води.