— Асю, досить з тебе? — раптом промовив за мною чоловічий голос по-російському.
— Підождімо ще,— відповів другий, жіночий голос тією ж мовою.
Я швидко озирнувся... Погляд мій упав на гарного юнака в кашкеті і широкій куртці; він держав попід руку дівчину, невисоку на зріст, в солом'яному капелюшку, що закривав усю верхню частину її обличчя.
— Ви росіяни? — зірвалося у мене мимохіть з язика.
Юнак усміхнувся й промовив:
— Так, росіяни.
— Я ніяк не сподівався... в такому глухому місці,— почав був я.
— І ми не сподівалися,— перебив він мене.— Що ж? тим краще. Дозвольте відрекомендуватися: мене звуть Гагіним, а ось це моя...— він запнувся на мить,— моя сестра. А ваше ім'я дозвольте довідатись?
Я назвав себе, і ми розговорилися. Я дізнався, що Гагін, подорожуючи, так само як і я, для своєї приємності, тиждень тому заїхав у містечко Л., та й застряв у ньому. Правду сказати, я неохоче знайомився з росіянами за кордоном. Я їх пізнавав ще здаля по їхній ході, кроєві одежі, а головне, по виразу їхнього обличчя. Само-задоволений і зневажливий, часто владний, він раптом змінювався виразом обережності й несміливості... Людина раптом насторожувалася вся, око неспокійно бігало... "Батечку мій! чи не збрехав я, чи не сміються часом з мене?" — здавалося, говорив цей швидкий погляд... Минала мить — і знову відновлювалась величність фізіономії, зрідка чергуючись з тупим здивуванням. Так, я уникав росіян, але Гагін мені сподобався одразу. Є на світі такі щасливі обличчя: дивитися на них кожному любо, наче вони гріють вас або гладять. У Гагіна було саме таке обличчя, миле, ласкаве, з великими, лагідними очима і м'яким кучерявим волоссям. Говорив він так, що, навіть на бачачи його обличчя, ви тільки по звуку його голосу відчували, що він усміхається.
Дівчина, яку він назвав своєю сестрою, з першого погляду здалася мені дуже гарненькою.
Було щось своє, особливе, в її смуглявому круглому обличчі, з невеликим тонким носом, майже дитячими щічками і чорними, ясними очима. Вона була граціозно збудована, але начебто не зовсім ще розвинена. Вона нітрохи не була схожа на свого брата.
— Хочете ви зайти до нас? — сказав мені Гагін,— здається, доволі ми надивилися на німців. Наші, правда, вікна повибивали б і поламали стільці, але ці занадто вже скромні. Як ти думаєш, Асю, піти нам додому?
Дівчина на знак згоди хитнула головою.
— Ми живемо за містом,— казав далі Гагін,— у винограднику, в самотньому будиночку, високо. У нас славно, от побачите. Хазяйка обіцяла приготувати нам кислого молока. А тепер незабаром смеркнеться, і вам краще буде переїжджати Рейн при місяці.
Ми пішли. Через низькі ворота міста (старовинний мур з булижнику оточував його з усіх боків, навіть бійниці не всі ще обвалилися) ми вийшли в поле і, пройшовши зо сто кроків уздовж муру, спинилися перед вузенькою хвірткою. Гагін одчинив її і повів нас угору стрімкою стежкою. З обох боків на уступах ріс виноград; сонце тільки що зайшло, і червонясте тонке світло лежало на зелених лозах, на високих тичинках, на сухій землі, густо засіяній великим і дрібним плитняком, і на білій стіні невеликого будиночка, з навскісними чорними поперечками і чотирма світлими віконцями, що стояв на самому верху гори, по якій ми сходили.
— От і наше житло! — вигукнув Гагін, тільки-но ми почали наближатися до будиночка,— а от і хазяйка несе молоко. Guten Abend, Madame!.. 1 Ми зараз будемо їсти; але перше,— додав він,— огляньтесь... який краєвид?
Краєвид був справді чудовий. Рейн лежав перед нами весь срібний, між зеленими берегами; в одному місці він горів багровим золотом заходу. Притулившись до берега, містечко показувало усі свої будинки й вулиці; широко розбігалися горби й поля. Внизу було гарно, але нагорі ще краще; мене вразила чистота й глибина неба, сяюча прозорість повітря. Свіже і легке, воно тихо коливалося й перекочувалося хвилями, неначе і йому було привільніше на височині.
— Чудову ви вибрали квартиру,— промовив я.
— Це Ася її знайшла,— відповів Гагін.— Ану, Асю,— провадив він,— розпоряджайся. Звели все сюди подати. Ми будемо вечеряти надворі. Тут музику краще чути. Чи помітили ви,— додав він, звернувшись до мене,— зблизька інший вальс нічого не варт — банальні, грубі звуки,— а здаля, чудо! так і будить у вас всі романтичні струни.
Ася (власне, ім'я її було Анна, але Гагін називав її Асею, і ви вже дозвольте мені її так називати)—Ася подалась у дім і незабаром вернулася разом з хазяйкою. Вони удвох несли великий піднос з глечиком молока, тарілками, ложками, цукром, ягодами, хлібом. Ми посідали і почали вечеряти. Ася скинула капелюшок; її чорне волосся, підстрижене і зачесане, як у хлопчика, падало великими кучерями на шию й вуха. Спочатку вона соромилася мене; але Гагін сказав їй:
Добрий вечір, мадам!,. (Нім.)
— Асю, годі щулитися! він не кусається. Вона усміхнулася і трохи згодом уже сама
заговорила зі мною. Я ніколи не бачив такого непосидющого створіння. Жодної хвилини вона не сиділа тихо; вставала, бігла в дім і прибігала знов, наспівувала півголосом, часто сміялась, і дуже чудно: здавалося, вона сміялась не з того, що чула, а з усяких думок, що западали їй у голову. її великі очі дивилися прямо, ясно, сміливо, але часом повіки її злегка мружилися, і тоді погляд її раптом ставав глибоким і ніжним.
Ми пробалакали зо дві години. День давно погас, і вечір, спочатку весь огнистий, потім ясний і червоний, потім блідий і невиразний, тихо танув і переливався в ніч, а розмова наша все тривала, мирна і 'лагідна, як повітря навколо нас. Гагін звелів принести пляшку рейнвейну; ми її випили не поспішаючи. Музика, як і перше, долинала до нас; звуки її здавалися солодшими й ніжнішими; вогні засвітилися в місті і над рікою. Ася раптом похилила голову, аж кучері їй на очі впали, замовкла й зітхнула, а потім сказала нам, що хоче спати, і пішла в дім; проте я бачив, як вона, не світячи свічки, довго стояла за неодчиненим вікном. Нарешті місяць зійшов і заграв по Рейну; все освітилося, потемнішало, змінилося, навіть вино у наших гранчастих склянках заблищало таємничим блиском. Вітер упав, неначе крила склав, і завмер, нічним, запашним теплом війнуло від землі.