— Ти думаєш, я хочу пити? — промовила вона, звернувшись до брата,— ні; тут є квіти на стінах, які неодмінно полити треба.
Гагін нічого не відповів їй, а вона, зі склянкою в руці, почала видиратися по руїнах, часом зупиняючись, нахиляючись і з кумедною величністю ронячи кілька крапель води, що яскраво блищали під сонцем. її рухи були дуже милі, але мене, як і перше, брала досада на неї, хоч я мимоволі милувався її легкістю й спритністю. На одному небезпечному місці вона навмисне скрикнула і потім зареготала... Мені стало ще досадніше.
— Та вона як коза лазить,— пробурмотіла собі під ніс старенька, покинувши на мить свою панчоху.
Нарешті Ася спорожнила всю свою склянку і, пустотливо похитуючись, вернулася до нас. Чудна усмішка злегка сіпала її брови, ніздрі й губи; напівзухвало, напіввесело мружилися темні очі.
"Ви вважаєте, що моя поведінка непристойна,— здавалося, говорило її обличчя,— байдуже: я знаю, ви мною милуєтеся".
— Майстерно, Асю, майстерно,— промовив Гагін стиха.
Вона раптом ніби засоромилася, опустила свої довгі вії й скромно сіла коло нас, як винна. Я тут уперше добре роздивився її обличчя, най-мінливіше обличчя, яке я будь-коли бачив. Через якусь мить воно вже все поблідло і набрало зосередженого, майже сумного виразу; навіть риси її мені здалися більшими, суворішими, простішими. Вона вся затихла. Ми обійшли кругом руїни (Ася йшла за нами слідом) і помилувалися краєвидами. Тим часом обідня година наближалася. Розплачуючись з старенькою, Гагін попросив ще кухоль пива і, обернувшись до мене, вигукнув з лукавою міною:
— За здоров'я дами вашого серця!
— А хіба у нього,— хіба у вас є така дама? — спитала раптом Ася.
— Та в кого ж її нема? — відказав Гагін. Ася задумалася на мить; її обличчя знов
змінилося, знов з'явилася на ньому задирлива, майже зухвала усмішка.
Вертаючись додому, вона ще більше реготала й пустувала. Вона зламала довгу гілку, поклала її собі на плече, як рушницю, зав'язала собі голову шарфом. Пам'ятаю, ми зустріли численну сім'ю білявих і надутих англійців: всі вони, немов по команді, з холодним подивом провели Асю своїми скляними очима, а вона, ніби їм на злість, голосно заспівала. Вернувшись додому, вона зараз же пішла до себе в кімнату і вийшла аж перед самим обідом, одягнена в кращу свою сукню, старанно зачесана, перетягнена і в рукавичках. За столом вона поводилася дуже поважно, майже манірно, ледве торкалася страви і пила воду з чарки. їй явно хотілося розіграти переді мною нову роль — пристойної і добре вихованої панночки. Гагін не заважав їй: видно було, що він звик потурати їй у всьому. Він тільки часом добродушно поглядав на мене і злегка здвигав плечем, ніби хотів сказати: "Вона дитина; будьте вибачливі". Тільки-но закінчився обід, Ася підвелася, зробила нам кніксен і, надіваючи капелюшок, спитала Гагіна: чи можна їй піти до фрау Луїзе?
— Чи давно ти почала питати дозволу? — відповів він з своєю незмінною, цього разу трохи зніяковілою усмішкою,— хіба тобі нудно з нами?
— Ні, але я вчора ще обіцяла фрау Луїзе побувати в неї; до того ж я думала, вам буде краще вдвох; п. Н. (вона вказала на мене) що-небудь ще тобі розкаже.
Вона пішла.
— Фрау Луїзе,— почав Гагін, намагаючись уникати мого погляду,— вдова колишнього тутешнього бургомістра, добра, а втім, пуста бабуся. Вона дуже полюбила Асю. Ася страх як любить знайомитися з людьми кола нижчого; я помітив: причиною цьому завжди бувають гордощі. Вона у мене добре-таки розпещена, як бачите,— додав він, помовчавши трохи,— та що скажете робити. Карати я нікого не вмію, а її й поготів. Я повинен бути з нею вибачливим.
Я промовчав. Гагін заговорив про інше. Що більше я пізнавав його, то сильніше я до нього прив'язувався. Я скоро його зрозумів. Це була щиро російська душа, правдива, чесна, проста, але, на жаль, трохи млява, без наполегливості й внутрішнього жару. Молодість у ньому не била джерелом; вона світилася тихим світлом. Він був дуже милий і розумний, але я не міг собі уявити, що з ним станеться, коли він змужніє. Бути художником... Без гіркої, наполегливої праці не буває художників... а працювати, думав я, дивлячись на його лагідні риси, слухаючи його неквапливу мову,— ні! працювати ти не будеш, стиснутись ти не зумієш. Але не полюбити його було неможливо: серце так і горнулося до нього. Години чотири перебули ми вдвох, то сидячи на дивані, то поволі походжаючи перед домом, і за тих чотири години зійшлись остаточно.
Сонце зайшло, і мені вже час було іти додому. Ася все ще не верталась.
— Отака вона у мене свавільниця! — промовив Гагін.— Хочете, я піду проводжати вас? Ми по дорозі заглянемо до фрау Луїзе; я спитаю, чи там вона. Це недалеко.
Ми зійшли в місто і, звернувши у вузький кривий завулок, опинилися перед будинком на два вікна завширшки і заввишки на чотири поверхи. Другий поверх виступав на вулицю більше від першого, третій і четвертий ще більше від другого; весь будинок, своєю старою різьбою, двома товстими стовпами внизу, гострою черепичною покрівлею і протягненим у формі дзьоба коловоротом на горищі, здавався величезним згорбленим птахом.
— Асю! — крикнув Гагін,— ти тут?
Освітлене вікно на третьому поверсі стукнуло й відчинилося, і ми побачили темну Асину голівку. З-поза неї виглядало беззубе й підсліпувате обличчя старої німкені.
— Я тут,— проговорила Ася, кокетливо
спершись ліктями на підвіконня,— мені тут добре. На тобі, візьми,— додала вона, кидаючи Гагіну гілку герані,— уяви, що я дама твого серця.
Фрау Луїзе засміялась.
— Н. іде додому,— одказав Гагін,— він хоче з тобою попрощатися.
— Справді? — промовила Ася,— в такому разі, дай йому мою гілку, а я зараз вернусь.
Вона зачинила вікно і, здається, поцілувала фрау Луїзе. Гагін подав мені мовчки гілку. Я мовчки поклав її в кишеню, дійшов до перевозу і перебрався на другий бік.
Пам'ятаю, я йшов додому, ні про що не роздумуючи, але з дивним тягарем на серці, коли раптом мене вразив сильний, знайомий, але в Німеччині незвичний запах. Я зупинився й побачив коло дороги невелику грядку конопель, їхній степовий запах вмить нагадав мені вітчизну і збудив у душі жагучу тугу за нею. Мені захотілося дихати російським повітрям, ходити по російській землі. "Що я тут роблю, чого тиняюся я в чужій стороні, між чужими?" — вигукнув я, і мертвенний тягар, який я відчував на серці, перейшов раптом у гірке й палюче хвилювання. Я прийшов додому зовсім в іншому настрої, як напередодні. Я почував себе майже розгніваним і довго не міг заспокоїтися. Незрозуміла мені самому досада брала мене. Нарешті я сів і, згадавши про свою зрадливу вдову (офіціальним спогадом про цю даму кінчався кожний мій день), дістав одну з її записок. Але я навіть не розгорнув її; думки мої ту ж мить пішли в іншому напрямку. Я почав думати... думати про Асю. Мені згадалося, що Гагін під час розмови натякнув мені на якісь перешкоди, що не дають йому повернутися до Росії... "Та чи справді вона сестра йому?" — вимовив я голосно.