— От,— сказав мені через силу батько,—
заповідаю тобі мою дочку, твою сестру. Ти про все довідаєшся від Якова,-— додав він, показавши на камердинера.
Ася заридала і впала обличчям на ліжко... Через півгодини мій батько помер.
Ось про що я дізнався. Ася була дочка мого батька і колишньої покоївки моєї матері, Тетяни. Добре пам'ятаю я цю Тетяну, пам'ятаю її високу, струнку постать, її благообразие, суворе, розумне обличчя з великими темними очима. Вона мала славу дівчини гордовитої й неприступної. Скільки я міг зрозуміти з шанобливих недомовок Якова, батько мій зійшовся з нею через кілька років після смерті матері. Тетяна вже не жила тоді в панському дворі, а в хаті у заміжньої сестри своєї, скотарки. Батько мій дуже до неї прив'язався і після мого від'їзду з села хотів навіть одружитися з нею, та вона сама не схотіла бути його дружиною, незважаючи на його просьби.
— Покійниця Тетяна Власівна,— так доповідав мені Яків, стоячи коло дверей з закинутими назад руками,— у всьому були розсудливі й не захотіли татуся вашого скривдити. Яка, мовляв, я вам дружина? яка я пані? Так вони говорити зволили, при мені говорили.
Тетяна навіть не хотіла перебратися до нас у господу і далі жила у своєї сестри, разом з Асею. В дитинстві я бачив Тетяну тільки святами, в церкві. Запнута темною хусткою, з жовтою шаллю на плечах, вона ставала в юрбі, коло вікна,— її строгий профіль чітко позначався проти прозорих шибок,— і смиренно й поважно молилася, кланяючись низько, по-старовинному. Коли дядько забрав мене, Асі було
всього два роки, а на дев ятому році вона втратила матір.
Як тільки Тетяна померла, батько взяв Асю до себе в дім. Він і перше виявляв бажання мати її при собі, але Тетяна йому і в цьому відмовила. Уявіть же собі, що повинно було статися в Асі, коли її взяли до пана. Вона досі не може забути тієї хвилини, коли її вперше одягли в шовкову сукню й поцілували в неї ручку. Мати, поки була жива, держала її дуже строго; у батька вона мала повну волю. Він був її учителем; крім нього, вона нікого не бачила. Він не пестив її, тобто не няньчився з нею; але він любив її палко і ніколи нічого їй не боронив: він в душі вважав, що винен перед нею. Ася скоро зрозуміла, що вона головна особа в домі, вона знала, що пан — її батько; але вона так само скоро зрозуміла своє фальшиве становище; самолюбство розвинулося в ній сильно, недовірливість теж; погані звички вкорінялися, простота зникла. Вона хотіла (вона сама мені раз призналася в тому) примусити цілий світ забути її походження, вона й соромилася своєї матері, і соромилась свого сорому, і пишалася нею. Ви бачите, що вона багато знала і знає, чого не повинно б знати в її літах... Та хіба вона винна? Молоді сили починали буяти в ній, кров кипіла, а поблизу жодної руки, яка б її напутила. Повна незалежність в усьому! та хіба легко її знести? Вона хотіла бути не гіршою від інших панночок; вона кинулася на книжки. Що тут могло вийти доброго? Неправильно почате життя складалося неправильно, але серце в ній не зіпсувалося, розум уцілів.
І от я, двадцятилітній юнак, опинився з тринадцятилітньою дівчинкою на руках! В перші дні після смерті батька на один звук мого голосу її била пропасниця, пестощі мої наганяли на неї тугу, і тільки потроху, спроквола, звикла вона до мене. Правда, потім, коли вона переконалася, що я справді визнаю її за сестру і полюбив її, як сестру, вона палко до мене прив'язалася: у неї жодне почуття не буває наполовину.
Я привіз її в Петербург. Хоч як мені тяжко було з нею розлучатися,— жити з нею разом я ніяк не міг; я віддав її в один з найкращих пансіонів; Ася зрозуміла, що наша розлука неминуча; але почала з того, що занедужала і мало не вмерла. Потім вона призвичаїлась і пробула в пансіоні чотири роки; але, всупереч моїм сподіванням, лишилася майже такою самою, якою була перше. Начальниця пансіону часто скаржилася мені на неї! "І покарати її не можна,— сказала вона мені,— і на ласку вона не піддається". Ася була надзвичайно тямуща, вчилася чудово, краще за всіх; але ніяк не хотіла підійти під загальний рівень, була вперта, дивилася вовком... Я не міг занадто винуватити її: в її становищі їй треба було або прислужуватися, або цуратися всіх. З усіх товаришок вона заприятелювала з одною, негарною, затурканою й бідною дівчиною. Інші панночки, з якими вона виховувалася, здебільшого з хороших родин, не любили її, кепкували з неї і діймали, як тільки могли; Ася перед ними анітрохи не поступалась. Одного разу, на уроці закону божого, викладач заговорив про пороки. "Підлещування і боягузтво — найгірші пороки",— голосно промовила Ася. Одне слово, вона йшла далі своєю дорогою;
тільки манери її покращали, хоча і в цьому вона, здається, небагато досягла.
Нарешті їй минуло сімнадцять років; залишатися їй далі в пансіоні було неможливо. Я був у досить скрутному становищі. Раптом мені спала щаслива думка: вийти у відставку, поїхати за кордон на рік або на два і взяти Асю з собою. Задумано — зроблено, і от ми з нею на берегах Рейну, де я стараюся малювати, а вона... пустує й дивачить, як і раніше. Але тепер я сподіваюсь, що ви не судитимете її надто строго, а вона, хоч і вдає, що їй все байдуже,— думку кожного шанує, а вашу особливо.
І Гагін знов усміхнувся своєю тихою усмішкою. Я міцно стиснув йому руку.
— Все так,— заговорив знов Гагін,— але з нею мені біда. Вона справжній порох. Досі їй ніхто не подобався, але біда, якщо вона кого покохає! Я часом не знаю, що з нею робити. Цими днями вона що здумала: почала раптом запевняти мене, що я до неї збайдужів і що вона тільки мене любить і вік буде тільки мене любити... І при цьому так розплакалася...
— Так он що...— промовив був я і прикусив язика.
— А скажіть-но мені,— спитав я Гагіна: діло між нами пішло на одвертість,— невже справді їй досі ніхто не подобався? В Петербурзі бачила ж вона молодиків?
— Отож вони їй і не подобалися зовсім. Ні, Асі потрібен герой, незвичайна людина — або мальовничий пастух десь у гірській ущелині. А втім, я забалакався з вами, затримав вас,— додав він, встаючи.
— Послухайте,— почав я,— ходімо до вас, мені додому не хочеться.