— Віддай! Не придурюйся!— почервонів Гмиренко, бо в гурті вже зрозуміли Дудчин жарт і посміхались, поглядаючи то на Гмиренка, то на старого Гмирю.— Я за неї Титарен-кові десять пудів жита віддав.
— Десять пудів жита?— перепитав Лука.— Дешево. А я за неї, за троє поранень, відро крові своєї віддав. Так чия? Ну й годі!— Він узяв гвинтівку на ремінь і хитнув до Артема головою:— Тобі куди? Теж у крамницю? Ну й ходімо ра-зо-м.— Але, відійшовши на кілька кроків, спинився і ще докинув:— А жито своє у Титаренка назад можеш забрати. Бо казьонне майно не мав він права продавати. Та ще хоч би ж комусь, а то... Голова овеча!
З гурту ще дехто відійшов, але душ кілька найцікавіших і серед них з півдесятка дітвори, що верталася з школи, лишилися. Що ж воно таки далі буде? Хвилин кілька тривала мовчанка. Потім Гмиря важко зітхнув, похитав-похитав на сина головою і проказав спроквола:
— Ох і лобуряка! "Вільний козак".— Сердито сплюнув.— Кізяк ти, а не козак!— І затим повернувся і пішов у двір.
VIII
Наче не яка й подія, але по селу цілий день потім тільки й балачок було, що про сутичку оту біля Гмириного двору. І де не доводилось Артемові потім бувати, з ким не доводилось розмовляти, неодмінно розмова заходила й про це. Чи, власне, з цього й починалась. І так — від самої крамниці. Навіть дивно було: ніде й не барились по дорозі (п'ять хвилин простояли, правда, поки Харитон збігав у хату кисет тютюном набити), а не встигли потім поріг переступити, як хтось із гомінливого гурту, що товпився в крамниці, гукнув до Луки:
— Так кажеш: де Полтава, а де Вітрова Балка!
— Ох, і ловко ж ти його!..
— А головне — дешево. За один цап!
У Луки, як видно, запал уже пройшов, відповів спокійно:
— Та то я жартома. Прийде — віддам.
— От і дурний будеш!
— Еге ж, з Гмирею тільки зв'яжись, мороки потім не обберешся,— застеріг Харитон.— За десять пудів жита він з тебе двадцять стягне. Та й не житом, а пшеницею!
— Затвора, правда, не віддам: скажу, що загубив.— І Лука тут же при всіх вийняв з гвинтівки затвор і поклав собі в кишеню.— Нехай без затвора козакує. Безпечніше.— Тоді, звертаючись до гурту, запитав весело:— Ну то яка ж у нас сьогодні повістка денна?
— Та, що й учора,— відказав Антон Теличка. Вважав себе, як видно, за призвідця в цьому гурті: самовдо-волений, розвалився на прилавку.— Можеш записуватись на пренія.
— Та ні, вчора попопрів немало. Перепочити треба. Замість себе я вам свіжішого оратора привів.— І Лука поступився місцем Артемові.— Тільки сьогодні з города.
— Артем?!— здивовані й зраділі почулися голоси.
Це були переважно його однолітки, недавні, як і він, фронтовики, з котрими не бачився всю війну, а з декотрими навіть аж відтоді, як сім років тому пішов із села на заробітки. Тож і не диво, що сунули до порога, простягали руки один поперед одного, вітаючись.
— Ану, хоч покажись!
— Живий? Цілий?
Артем, зворушений такою сердечною зустріччю, міцно тиснув руки товаришам, одразу й сам пройнявшись їхнім веселим настроєм.
-— Та вроді б цілий! Ну, а ви тут як? Одвоювались! Пошабашили!
— Та не доки ж його!
— Будь вона тричі проклята!..
— Та воно так...
— Ну, либонь, з усіма поручкався.
— А ти? Чи надовго?
— Зараз поговоримо.— Тоді ступив до прилавка і спитав цигарок.
— А що ж ти зі мною не здоровкаєшся?— хмуро озвався Теличка. Тепер він уже не лежав, а сидів на прилавку.
Артем мовчки глянув на нього і не встиг ще нічого відповісти, як Антон простяг руку.
— Слона, як то кажуть, і не помітив? Ну, я не гордий. На, держи й мої п'ять.
— Лиши свої п'ять при собі,— сказав Артем.
— Он як?!
— Отак, як бачиш. А коли хочеш знати чому,— поясню.
— Хочу!
— Таке правило в мене, Антоне,— давнє і непорушне: раклові руки не подаю.
— Що?— Антон пругко сплигнув з прилавка. Обличчя налилося кров'ю.— Що ти сказав? Це я — ракло?
— А про кого ж мова? Та хіба ж порядна людина отаке вчинить? Ти що дівчині вчора — та ще якій дівчині!— Горпи-ні-бідоласі, що ти їй вчора сказав?
— А ти був при тім?
— Омелько Хрін брехати не буде. Куди ти її посилав шматок насущного хліба заробляти? У бардак?
— Тю!— засміявсь Антон.— А я вже подумав хтозна й що. Уже хотів з усього маху!..
— Тільки гляди не промахнись. А то дорого промах тобі обійдеться.
— Не лякай! Не з полохливих!
— Завелись!— нарешті втрутився, мабуть, найстарший серед присутніх поміркований Петро Легейда, теж фронтовик з ополченців.— Ось годі вам. Як ті півні.
— Та ні,— здвигнув плечима справді-таки неабияк здивований Теличка.— Чудний чоловік! Під гарячу руку ще й не туди, буває, пошлеш. Велике діло!
Артем часинку з презирством дивився Антонові в очі, потім хитнув головою:
— Ех ти! Соціаліст, та ще й революціонер!
— Лівий до того ж. Затям собі.
— Та вже куди лівіш! Коли навіть не можеш уявити собі соціалізму інакше, як... з бардаками! Ну, а собі ж яку службу намітив? Вишибалою? Якраз по тобі робота! — І повернувся до гурту. Почастував цигарками, сам закурив і став розпитувати, хто ще з вітробалчан з війни прийшов.
Та є! За останнім підрахунком (якраз учора на отакому ж зборищі перебирали всіх — із хати в хату) близько сотні домували вже. І після госпіталю котрі, і ті, що самовільно "п'ятами накивали". Майже половина з тих, що пішли на війну з села, коли, звичайно, не рахувати тих, котрі вже ніколи не повернуться додому: лягли кістьми — у Східній
Пруссії, в Польщі, в Галичині. Та й зараз, що не день, та й приб'ється хтось. А к різдву валом повалять. Та не доки ж його гибіти?!
— Еге ж, і рада б душа з пекла, та не так легко це, як здається,— сказав Харитон. І, як видно, не самому йому трудно було з війни вирватись. Бо ось іще похопивсь один:
— Правду Харитон каже. Коли ж на кожній вузловій станції заслони. Як не донці, то юнкери, а то й свої ж, гайдамаки.
— А чого ж тоді вони "свої",— спитав Артем,— коли в одну дудку з донцями та юнкерами дмуть: воюй до перемоги? За англо-французький капітал.
— Та це так мовиться — "свої". А є серед них, звичайно, всякі.
— Це вірно,— озвавсь Лука.— Ось, хоч би й мене, ще як у Полтаві в запасному батальйоні був, хіба не сватали в курінь. То, може б, і встряв був отак, як Павло Гусак та Кушніренко.