— А треба тобі! Та й чого це раптом...— І на півслові обірвала себе: все збагнула одразу, весь хід Орининих думок. Навіть розгубилась від несподіванки й цілу хвилину мовчки дивилася на дочку, яка зараз аж занадто уважно та старанно колупалася голкою в шитві. Потім сказала з ласкавим осудом:— Ох, і дурненька ж! І приверзеться ж отаке! Страховин-ня таке! Хай бог милує!
VI
Дивно було Артемові,— чого це його так збентежив приїзд 7 Вітрову Балку Павла Діденка? Щоправда, і здавна ще ніколи зустрічі з ним, суперечки з ним не приносили Артемові втіхи, навпаки,— завжди залишали в душі почуття невдоволення собою, своєю неосвіченістю, невправністю своєю як суперечника в прилюдних дискусіях на будь-яку тему. "Не дурна голова у Павла. Не забереш цього від нього. І язик підвішений добре!" І все ж таки Артем відчував, що не в цьому зараз причина. За ці півроку, що жив у Славгороді, в саперному батальйоні, Артемові не раз доводилось чути Павла на мітингах, на засіданнях різних. І хоч ні разу не доводилось безпосередньо позмагатися з ним (для цього були в Славгороді серед місцевих більшовиків люди вправніші за нього: хоч би ту ж Мирославу взяти, чи Гайового, чи Кузнецова), але ж і сам Артем, навіть не виходячи на трибуну, кожного разу, в самій думці, сперечався з Павлом. І не без успіху. А головне, що до тих аргументів своїх товаришів-однодумців знаходив у собі ще й свої власні. Та й не той уже час, щоб самим крас-номовством-балаканиною народ за собою повести. Ситі по горло вже балачками! Діла потрібні. Отут Павлові й нема чим крити. Ні, справа не в цьому, виходить! А в чому ж? І, врешті, таки докопався Артем до справжньої причини свого занепокоєння. Справа була не в приїзді Павла в село, а в його від'їзді із Славгорода. Іменно сьогодні, в отакий день! Адже, можливо, саме сьогодні вирішується доля цілого міста: хто кого? Чи гайдамаки, скориставшися з нагоди, спробують роззброїти червоногвардійські загони, які супроводитимуть в останню путь закатованого полуботківцями Тесленка, чи, навпаки, Червона гвардія, спровокована на сутичку, рознесе в пух і прах гайдамацький курінь. Бо ж вийдуть на похорон озброєні (близько півтисячі штиків), та й більшість неоруж-них робітників, як казав тоді Кузнецов, будуть не зовсім з пустими руками... І от саме в цей день... Не можна припустити, щоб Павло не знав про наміри штабу гайдамацького куреня. Може, не наважуються рискнути, не бувши упевненими в своїй перемозі? Отож і поїхав з спокійною душею. Та ні, скоріше якраз навпаки. Коли зважити на заячу вдачу Павла. Пронюхав, що запахло порохом у Славгороді, і чкурнув, як щур у нору. Пославшись на те, що мати лежить при смерті...
Сонце було якраз в зеніті, коли Артем вийшов із хати. По небі швидко пливли, як великі крижини по воді, білі хмаринки, то заступаючи, то відкриваючи сонце. І по білій землі пробігали синюваті тіні од тих хмарин. Вітряно. Високі верби вздовж греблі шуміли буйно, аж сюди, на дворище, линув їх сумовитий шум.
Саме об цю пору, на дванадцяту годину, як казав тоді Кузнецов, призначено винос тіла Тесленка.
Серце в Артема защеміло жалем. І не треба було вже йому напружуватись, щоб виник в уяві такий знайомий і милий йому провулок, зараз запруджений людьми, що прийшли віддати останню шану загиблому на бойовому посту Теслен-кові.
"Одинадцять штикових ран!"
Артем не бачив мертвого Тесленка, востаннє бачився з ним за кілька годин до нічного набігу полуботківців на партійний комітет тієї ночі, коли Тесленко виряджав його на бойову операцію. Тим-то і зараз в уяві його обличчя Тесленка в труні було як живе. Тільки очі закриті навіки і навіки зціплені вуста. Голова його стиха похитується з боку на бік, в такт ході тих, що виносять труну з під'їзду на вулицю. Мовби дорікає комусь. Натовп притих. Чутніш залопотіли на вітрі червоні прапори. І раптом урочисто-тужливий зойк духового оркестру розітнув повітря, пронизав серце і все тіло скував на якийсь час в тузі великій. Так і стоять всі непорушні, аж поки не пронесли труну в голову колони. Оркестр все тужив. Але розпачливі звуки уже сплелися в мелодію жалобного маршу. Натовп похитнувсь і рушив услід за труною.
Рушив од порога й Артем. Сам не помічаючи того, вийшов у відчинені навстіж ворота на вулицю. Але далі не звернув чомусь праворуч, щоб іти в село, як то намірявсь, а звернув уліво і пішов у напрямку до греблі. Не хотілося йому зараз ні говорити, ні бачитися ні з ким. Хотілося хоч на кілька хвилин, хоч в уяві самій, побути на оцьому журливому велелюдді, серед своїх друзів і товаришів.
Артем ні на мить не втрачав відчуття реального світу. Знав, що це шумлять верби над ним угорі. Та це анітрохи не заважало йому вчувати ще й інший — отой шум жалобного походу за труною. Мовби тисячі ніг ступали по бруківці, мовби спереду і ззаду, справа і зліва від нього, впритул до нього, ішли бойові його товариші, іноді аж штовхаючи необережно плечем в його поранене плече, від чого час од часу навіть шпигало в рані. Отак і пройшов він аж у той кінець греблі — повільною ходою, часом навіть спиняючись, як це буває звичайно у великій колоні, коли з невідомої причини спиняються раптом на якийсь час передні. І кожного разу тоді права рука, зашилена в кишеню шинелі, міцніше стискувала теплу рукоятку нагана, нагріту його ж власним теплом.
За греблею Артем зійшов на обочину, як це роблять, щоб не заважати заднім іти. І якийсь час простояв отак. Обіч, за кілька кроків,— кузня. Двері були зачинені. Видно, Лаврін пішов обідати. Але потім згадалося, що й тоді, вранці, як мимо проходили з матір'ю, в кузні не працювали. Артем підійшов до кузні й сів на обтяжний камінь. І раптом таке гнітюче почуття самоти пройняло його серце.
"А будь ти неладна!— зозла ворухнув він пораненим плечем. Хіба ж не через оце він зараз отут, а не в Славгороді!— Не нарікай. Скажи "спасибі", що не пролетіла на пів-аршина вище, тоді б у самий лоб. А це терпіти ще можна. Та й чого це тобі так самотньо отут, в своєму рідному селі? Чи в тебе тут друзів нема? З якими ще з дитячих літ..." І став перебирати в думці всіх хлопців, з якими ходив разом до школи, з якими влітку чабанував, а з декотрими потім робив ув економії.