— Хто — ми?
— Ми. Робітничий клас, біднота сільська, всі трудящі під керівництвом більшовицької партії.— Останні слова, видно, здалися Артемові дуже газетними, тому закінчив крізь усмішку: — До якої має честь належати і ваш молодший син, мамо.
— Та в нашім роду не ти один такий,— з гордістю сказала мати.— А ще й дядько Федір.
— Ну, до дядька Федора мені не рівнятись. Дядько Федір п'ятнадцять років уже в партії, а я — ще й року нема, з березня місяця. Дядько Федір на заводі — оце влітку двадцятип'ятиріччя справляли, а я — скільки там... Ну, та нічого. В мене все життя ще попереду!
Знову проїхала валка саней, на цей раз — кінні. Поки стояли на обочині, мовчали обоє. Потім Артем знову озвався:
— І сам не знаю, чого це мені захотілося раптом розказати вам, мамо, як я вперше на завод попав. Я вже, правда, колись розказував вам.
— Я пам'ятаю.
— Ну, то були одні розкази, а тепер будуть інші.
— Виходить, дурив матір.
— Не те щоб дурив. Не все до кінця доказував. Та й правильно робив. Навіщо було горя вам завдавати. Чим ви могли допомогти мені? А тепер — діло минуле.
— А чого ти посміхаєшся? — мимоволі й сама посміхнувшись, спитала мати, ласкаво дивлячись на нього.
— Згадалося, як ви, бувало, в кузню до батька зайдете. Ну, діло там якесь. А батькові ніколи саме — "Зажди, зараз". Ось він вихопив із горна розжарений леміш. Лаврін молотом — гуп! Іскри в усі боки. То ви, пригадую, аж за поріг відступите, обома долонями лице закриєте.
— Ну а то ж як! Що ж, іскра ока не може випекти?
— Чому не може! Ще й як. Але для чого ж у нас повіки на очах?
— А хіба встигнеш мигнути!
— Е, треба встигнути, коли не хочеш калікою бути. Але що батькова кузня, як порівняти! А що б же ви сказали, мамо, коли б потрапили ну хоч би на той же Луганський завод паровозобудівний, у механічний цех або ковальський, де якраз я тоді й почав робити. Просто і слів нема таких, щоб описати картину. Мабуть, отак комашина дрібна почуває себе, потрапивши на молотьбі в соломотряс, як я тоді в перший день у цеху. Навіть не вірилось в перші хвилини, що звідси ще можна непокаліченому вийти. Чи хоч би дав бог живому! Ну, та швидко оговтавсь, за одну зміну. Видно-таки, і батькова кузня трохи допомогла. І вже після гудка, виходячи з заводу в людському потоці, аж ніяк не почував себе комахою. А — людиною! Як ніколи ще раніш. Аж груди гордість розпирає. І найперше, звичайно, за себе самого гордість, за те, що витерпів отаке пекло. Чим справді не герой! Навіть ні разу не крикнув "рятуйте" або "пустіть додому". Але не тільки за себе гордість, а й за весь оцей великий гурт людей, що, стискаючи тебе з усіх боків, як плав пливе через заводський двір до прохідної. Це ж ми гуртом з отих чавунних "чушок" зробили паровози, що он там стоять на рейках впритул один до одного. Але не тільки за оцей наш заводський колектив гордість, а й за тих не знаних мені товаришів, а можна і так сказати — братів по класу, що десь топлять чавун для нас і для отаких, як наш, заводів, що добувають по копальнях руду для того чавуну; за тих, хто в шахтах довбає вугілля... Яка величезна сім'я робітнича. І яка могутня!.. Ось чому, мамо, потім, навіть під час безробіття, я не почував себе ніколи ні перекотиполем, ні сиротою... Звичайно, безробіття — це така штука... одне слово — не мед! Бувало...
Ще ніколи раніше за всі роки, відколи з дому пішов, під час зустрічей (та й скільки там їх було!) Артем не був з матір'ю такий говіркий та одвертий. Розповідав про свої поневіряння. Але, мабуть, через те, що це вже відійшло в минуле, мова його була спокійна, про найбільшу скруту свою він говорив часом з усмішкою. Щоб і зараз не дуже вразити матір.
А вона ішла поруч, принишкла, навіть старалася ступати якомога легше, щоб не так рипів сніг під ногами, щоб жодного слова синового не пропустити. І не перепиняла. Нарешті не стерпіла-таки.
— Який же ти, сину, безсовісний!
— Чого?
— Та чи у тебе тоді домівки не було? Чи дорогу до неї забув?
— Ні, мамо, домівки я ніколи не забував. І дорогу до неї знав дуже добре. Але хіба я на те отоді, ще парубійком, з дому пішов, щоб назад отак ні з чим вернутись! Правда, не раз, бувало, до того вже доходило, що аж сниться домівка. Хоч би на тиждень який, щоб відлежатись, поки хоч ноги побиті, в шуканні роботи, підгояться трохи. Та подумаєш, глянеш на себе — босий, в кращому разі — в опорках, обшарпаний, а бувало і таке, що буквально пупом світиш! Босяк, та й годі. І думати облишиш. Ну як же можна в отакому вигляді в своє село заявлятись! Ворогам — на сміх, а рідним — на жалі! Зціпиш зуби та й перетерпиш. А там, дивись, знову пощастить, станеш десь на роботу! І духом воспрянеш, і приодягнешся. Можна б уже і в гості додому, та ніяк — робота. Жди вже тепер різдва чи великодня, коли в котельній на три дні котли погасять. Та й хіба завжди діждешся? Частіш бувало так, що і незчуєшся, як за ворітьми на вулиці опинишся... Ну, а все-таки хіба ж не приїздив?
— Та хто ж каже, що ні.— І додала з легеньким докором: — За сім років аж двічі. Якщо не рахувати ці рази, відколи в Славгороді.
І раптом їй так виразно згадалось — перший приїзд сина в гості. Ще з Луганська. Більше року не бачились. І от на різдвяні свята приїхав несподівано. Тільки-но з церкви прийшли, сіли обідати, аж це — рип двері. Відразу навіть очам не повірила. Але ж ні, таки він. Виріс трохи, маленькі чорні вусики над губою. Одягнутий гарно: в чорному міському пальті з плисовим коміром, у шапці смушевій (зняв, тримає в руці), на ногах чоботи, без калош, правда, не так, як дехто, що з міста приходять у гості,— прості, ялові, але об нозі, акуратненькі. Не ті, що з дому брав, мужичі, на рядняні онучі та солом'яні устілки. Ото були святки матері! Два дні гостював (на три дні котли погасили) — і два дні не могла ні надивитись, ні нарадуватись. Та й виряджала з дому потім, плакала, звісно, але вже не так, як першого разу виряджаючи. Та й потім, бувало, коли згадає, то без тієї вже тривоги, що раніш: живе непогано! А воно, бач... але звідки було знати їй, коли тільки тепер оце, через стільки років, признався нарешті. Признався, між іншим, що пальто оте не його було, товариш один дав поїхати в гості додому. Шапка та чоботи були власні, його, але не довелося зносити: шапку в нічліжці у Ростові босяки вкрали, а чоботи в Таганрозі зміняв на опорки за придачу. Бо треба щось їсти: якраз безробітними були з товаришем Петром в ту весну.