— Пуд солі, кажеш,— перепинив його Кузнецов.— Виходить, довгенько знав її?
— Та без малу не всю молотьбу.
— Ого!
— А ти не смійся, Василю Івановичу. Один місяць в отакій обстановці — на току біля машини — цілого року звичайного вартий, а може, й не одного року. Бо ж день у день, від зорі до зорі, одне в одного на очах. А ніде так, як у роботі, та ще гуртовій, не розкривається людина: працьовита вона чи ледар, совісна чи лукава. Та й не тільки ж на роботі: кілька раз у день за мискою. А й це не пусте. Бо вже одне те, як хто ложкою з миски набирає, як ту ложку до рота несе, в якійсь мірі характеризує людину. Та й не тільки ж щелепами кутуляєш, таки й розмовляємо ж. Але найбільш, звичайно, вечорами.
Хоч і як виморишся за день, а щовечора посидимо-таки, бувало, хоч з півгодини. Чи пісні заспіваємо, чи просто в тихій бесіді гуртовій. А потім уже стали ми з нею і від гурту відлучатися. Одним словом, не скажу, чи хоч тижнів зо два минуло, як ми вже й полюбилися з нею. І так вона мені до душі припала. І вродою своєю, і лагідною вдачею. Сирота була. А до того ще й жила в чужій хаті — з матір'ю та двома сестричками. Колись хата була їхня власна, але років з два перед цим, надумавши йти "у перевод", батько продав хату, та й виїхали ще з кількома односельчанами на далекий омріяний "Охмалин", себто в Акмолінську губернію102. В дорозі, десь зараз за Уралом, батько від дизентерії помер. Мати з малими дітьми (Христі тоді вже, правда, сімнадцятий пішов) уже, так би мовити, з розгону доїхала-таки до місця, але не прижилась там. Зиму перебідувала, а напровесні, щоб встигнути Хоч грядки посадити, вернулася додому. Чи сказати б точніш — в своє рідне село. Бо де ж та домівка? Сусіда-лихвар, що тоді купив хату, уже під телятник надумав її. Упала сердешна небога в ноги глитаєві, все, що було в закрутці, щось карбованців з тридцять, віддала йому. "Змилосердився". Пустив у сусіди поки що, в їхню ж колишню хату, з тим, що років через кілька, коли виплатять чи одроблять решту сто карбованців, перейде хата у власність їй. Але сама хата, без грунту, бо на городі вже вишеньки посадив, "копитал" уже свій вклав. Отак і стали жити — в сусідах, за дармових наймичок. Літо-осінь обидві спину не розгинали, а заробили —що до великодня хліба не стало. Сяк-так дотягли на позичках до зелених свят103. А після зелених свят ішли люди з села у Таврію на заробітки, то й Христя з ними пішла. Хоч як не пускала — плакала мати, не пускав і хазяїн-лихвар. Ні на що не зважила. "Так, наче серце чуло моє, що зустріну тебе!" Отак і жили ми з нею більше місяця. Як чоловік і жінка. Тільки й того, що не вінчані. На осінь відклали. Думали тут же, в економії, і на зиму у строк стати. Навіть з Петром домовився, що у Миколаїв сам піде, а вже як улаштується та щось і для мене напитає, переїдемо до Миколаєва і ми з Христею. Отак думалось, а вийшло інакше: несподівано мусили розлучитись.
— А що ж трапилось?
— Був в економії об'їждчик один. Мордань. Таке йому строкові прізвисько дали. Шкуродер, та ще й бабій нахабний, можна навіть сказати — ґвалтівник. У кожному таборі в нього наложниця. І саме з отаких, як оці мої землячки, з молоденьких та полохливих. Хотів був і на нашому току завести, і якраз на Христю оком накинув, але остерігся. Одне слово таке сказав я йому. Магічне! А він знав мене трохи ще по головній садибі. У вільний час біля холостяцького барака ми, майстрові, іноді з гирями практикувалися. Отож бачив і він, що я міг, наприклад, двопудовиком хрестячись, увесь "Отче-наш"104 проказати. І навіть без особливої напруги. Тим-то він тік наш об'їздив стороною. Але зло затаїв, як видно. Бо в записній книжечці його, як потім уже виявилось, і моє прізвище було вписане, як "у граматку", та ще й з такою припискою: "Нахвалявся убити". І от одного разу на світанку в степу найшли його задушеного. Ну й колотнеча ж ізчинилася! Стражники наїхали, жандарми. Виявилось, що він не тільки об'їждчиком був, а заодно ще й агентом поліції. "Політичне убивство!" Дурниця. Звичайно, політичні були в економії. Як же інакше! Економія величезна, сотні три, а то й більш було лише строкових. А де така маса людей в експлуатації, без політичних не буває. Та хоч би й нас з Петром взяти. З заводу в Луганську за що нас витурили? За політику. Я, правда, тоді ще не був партійцем. Це я вже на фронті, у березні в сімнадцятому році, у партію вступив. А Петро уже й тоді справжнім партійним соціал-демократом був. Років на три був він старший за мене. А на заводі чотири роки вже робив. У тому ж, де і я, інструментальному цеху. Дружили ми з ним — водою не розлити. Від нього я знав дещо і про роботу їхнього осередку в головній садибі. Та й доручення деякі його виконував: політичні брошурки читав на току в себе хлопцям. Ні, Морданя убили не політичні. Двоє дівчат задушили його. Але це вже згодом, через півроку, виявилось. А спершу кинулись були на політичних. І закрутилось. Почали, ясне діло, з головної садиби. Перш за все трьох робітників з майстерень забрали. В тому числі й мого Петра. Ну, а від Петра уже ниточка й до мене. Добре, що тієї ночі з самого вечора ми з Христею в степ пішли. Розшукала нас Варка в ожереді. "Не йди в табір, стражники за тобою. Засідка, ждуть". Отож і довелось отак несподівано розлучитись.
— І невже так і не бачив її більш?
— Та ні. Ще цілий тиждень зустрічалися. Ніяк одірватися від неї не міг.— Він помовчав трохи, а потім спитав:— Ти в Таврії, Василю Івановичу, бував коли?
— Проїздом.
— Ну, все одно. Значить, хоч із вікна вагона, а бачив-таки, що це за край — степ та й степ. Під осінь не те що людині, зайцеві від шуліки нікуди сховатися. Верст за п'ятнадцять від току тільки й знайшов собі пристановище: балка, поросла чагарником. Отут і заліг, як той вовк в облозі. Цілий день і не витикаюсь, бувало. А як тільки стемніє, вийду, обдивлюся гарненько, а тоді візьму курс на вечірню зорю і — бігом. Буквально! Бо ночі короткі, а п'ятнадцять верст — край не близький. А втім, відстань цю я пробігав, мабуть, за годину з хвилинами, не більше. І ще здалеку бачу — під умовленим ожередом в тіні біліє цяточка. Жде. Цілий тиждень було отак. Аж ось одного разу, коли прийшов, тільки-но сів поряд на землю, і зразу ж догадався, що це і є наша остання ніч.