Потім на трибуну виходили ще промовці: від тютюнової фабрики, від патронного заводу, від млина.
Раптом в коротку паузу виступу одного з робітників прорвалась далека тріскотня рушничної стрілянини. Майдан захвилювався. Промовець трохи розгубився.
Кузнецов стояв у колоні машинобудівного заводу, в перших рядах, неподалеку від трибуни. Коли промовець закінчив, він вийшов на трибуну.
Майдан глухо гудів.
— Товариші! Спокійно!— перекриваючи тисячоголосний гомін, крикнув він.— Стрілянина ця — біля патронного заводу. Спокій! Ми це передбачали. І нічого у них не вийде! Товариші...
Уже через хвилину майдан мовчав, жадібно прислухаючись до слів промовця. А він перестав говорити про стрілянину (хоч вона не втихала, а посилювалась). Він говорив про події, які сталися в Славгороді за останні дні,— показові для політики націоналістів, буржуазної Центральної ради, про змову її з контрреволюцією на Дону.
— Як видно, білий генерал Каледін ближчий, рідніший їй по духу, аніж робітничо-селянський уряд Росії. Ще б пак! Бо вони ж брат і сестра. Плоть від плоті контрреволюційної буржуазії. Агентура англо-французького та американського імперіалізму. Одна у них і мета: задушити ненависну їм Радянську республіку в Росії. Погасити оцей маяк, на який з надією дивляться всі трудящі колишньої царської Росії і цілого світу. І для цього нічим не гребують вони, все їм годиться: розпалювання національної ворожнечі, провокації, наклеп на молоду республіку Рад, на більшовицьку партію.
Жалюгідні люди! Що вони можуть протиставити нам? Більшовицька партія ще в перші дні революції устами товариша Леніна на весь світ оголосила: "Мир — народам! Хліб — голодним! Заводи, фабрики, залізниці, земля — робітникам і селянам!" Навіть сліпі вже прозрівають. Ось чому самостійники так лютують! Від облудних слів і брехливих обіцянок вони вже перейшли до відкритого насильства. І хіба тільки проти більшовиків? Проти "кацапів", як вони називають братерський українському народові російський народ? Брехня! Свій український народ — робітників, сільську бідноту — вони ненавидять так само...
Катря весь час слухала дуже уважно, а нарешті не стрималась, стиха спитала Марусю:
— І як він не боїться? Та його ж шукають!
— А що вони зроблять з ним зараз? Хіба люди його видадуть?
— А по дорозі додому?
— В колоні піде.
— Учора сюди в місто,— продовжував Кузнецов,— приїхало кілька селян з одного села, Славгородського ж повіту. Що їх пригнало за сорок верст по бездоріжжю, в заметіль? Приїхали шукати допомоги і захисту. І не в "Селянську спілку", де заправляють есери та куркулі. Ні! До свого брата, робітника!
В кількох словах він переказав розповідь вітробалчан про лободу в хлібі, про знущання над солдатками, над біднотою, про холодну при волості.
— "Не можна далі жити отак!— говорила літня селянка-біднячка, яка все життя гнула спину на поміщицькій та куркульській землі.— Треба якось рятуватися!" Ви тільки вдумайтесь, товариші, в оці слова!— продовжував Кузнецов.— "Треба якось рятуватися!" А порятунок один: Радянська влада! Влада робітників і сільської бідноти. Іншого рятунку нема!
Вже не менше чверті години говорив Кузнецов. І коли кінчав говорити, стрілянини вже не чути було. Лише поодинокі постріли. Кузнецов навмисно зробив довгеньку паузу, щоб усі почули це, і потім уже кінчив свою промову:
— Сьогодні в Харкові розпочинає роботу Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Сьогодні — великий день для України. В особі своїх кращих синів український народ як справжній хазяїн візьме долю свою у свої власні руки. Буде вирішувати питання про свою державність. Хай живе Радянська влада на Україні! Хай живе непорушний братерський союз українського народу з російським народом! Хай живе товариш Ленін!
Уже на думській башті пробило три години. І знову на трибуну піднявся Шевчук.
— Сьогодні в Харкові, як ви вже знаєте із слів попереднього промовця, товариша Кузнецова, відкривається Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Про це ми одержали телеграму від наших делегатів — Гайового і Савчука. Від імені робітників машинобудівного заводу закликаю приєднатися до нас і надіслати з'їздові вітальну телеграму...
Вигуки схвалення і оплески не дали йому закінчити фразу. А коли Шевчук оголосив текст телеграми і ще не стихли оплески, одночасно в кількох місцях майдану гучні голоси почали, і потім всі підхопили слова величної пісні:
Вставай, проклятьем заклейменный, Весь мир голодных и рабов! Кипит наш разум возмущенный И в смертный бой вести готов...
Катря вперше чула цю пісню, не знала слів і спочатку серед усіх присутніх на майдані була, може, єдина, що не співала. Співали в колонах, співали люди, які прийшли групами чи поодинці. Співали солдати, розсипані в натовпі. Кожен, виструнчившись, з рукою "під козирок". Співала Маруся поряд. І навіть Мусій нерозбірливо гудів над вухом своїм басом.
Тоді Катря стала прислухатися до слів, які співала Маруся. Спершу несміливо, мовби самим серцем і устами співати почала, а потім голос чимдалі міцнів, наливався гнівом і ясною надією:
Весь мир насилья мы разрушим До основанья, а затем Мы наш, мы новый мир построим, Кто был ничем, тот станет всем!
Это есть наш последний И решительный бой, С Интернационалом Воспрянет род людской!..
XXII
Кузнецов прийшов до Рябошапки ночувати опівночі. Артем від Михайла вже знав і про мітинг, і про те, що полуботківці звільнили всіх заарештованих, в тому числі Федора Івановича та Мирославу. Тож зрозуміло, що перше питання Артема до Кузнецова було: чи бачився він з ними?
— А чого б же я так забаривсь!
Бачився він з Федором Івановичем. Більше ні з ким, бо додому до Бондаренка не можна було зайти: стежать. Але самому Федору Івановичу вдалося викрастися з дому. Зустрілись у Безуглого.
— Як дядько Федір?
— Що йому, вперше хіба?
— А Мирослава як?— пильно глянув Артем на товариша.
— Під час арешту трималась дуже добре, говорить Федір Іванович. І давай, мабуть, лягати спати, дружище! А то мені треба вставати рано.
— А чому рано?
— Щоб разом з народом непомітно на патронний завод пройти. Може, вдасться завтра хоч би вагон патронів у Харків відправити. Ти ж сам говорив.