— Настрій у Харкові дуже тривожний?
— Та як сказати. У нас там війська теж чималенько: 30-й полк, 232-й запасний саперний. Та Червоної гвардії три тисячі, а на Південній загони Сіверса28 в ешелонах стоять. Петро-градці, москвичі.
— Ну, а що ж все-таки Гриша! І поради не дав?
— На місці, каже, шукайте. Самі собі зброю добувайте. Та він ось вам і листа передав.
Але листа братового Мирослава не стала зразу читати, поклала в кишеню і звелася на ноги.
— "Шукайте!" Знайшов кому це радити. Та ми й те загубили, що мали. Чотириста багнетів! Збожеволіти можна. І, як на те, ні Гайового, ні Федора Івановича.
— Ні Кузнецова!— додав Артем.
— Чому? Ні, Кузнецов тут,— сказала Мирослава. Артемові навіть дихання перехопило.
— Як тут? Василь Іванович тут? А як же йому вдалося, що не з батальйоном?
Мирослава розповіла, що вчора увечері на патронному заводі були партійні збори, перевибори комітету, і вони з Куз-нецовим були там. Збори затяглись за північ. А в цей час і сталося. Уже по дорозі додому взнали про гайдамаків та про роззброєння саперів.
— Ви знаєте, Артеме, що мені спало на думку? Чи не ради патронного заводу вони і в Славгород ввалились?
Артем мовби не чув її і сказав раптом, якось одразу повеселівши:
— Ну, коли так... З Кузнецовим ми й гору з місця зрушимо. Як ви гадаєте, де він може бути зараз?
— Ночувати він пішов з Валдісом Густом до нього.
(Патронний завод був у 1916 році евакуйований у Славгород із Риги. Разом з заводом прибуло більше сотні кваліфікованих робітників — латишів і росіян. Серед них і Валдіс Густ).
— Піду до нього.
— Він скоро буде в комітеті. На десять годин призначено засідання. Ви теж, Артеме, приходьте. Доповісте про поїздку в Харків. Але до десяти у вас іще є час. Я піду зараз. А ви поспіть.
— Та ні, не до сну мені. Треба за діло братися.— І, спустивши з ліжка ноги, став узуватися.
— Яке у вас діло?— спитала дівчина.
— Та зброя ж нам з неба не впаде. А нашу з казарми вони ще не вивезли. На чім би не стало, треба вихопити.
— Як же це? Вони ж і казарму вже зайняли?
— Одна тільки кінна сотня там. А решта в ешелоні ще.
— А цього мало — сотня! Та й потім, звідки ви знаєте, що вони не вивезли зброю?
— Поганої ви думки про мене, виходить, Мирославо!— посміхнувшись, сказав Артем. І на її здивування додав:— Ну, звичайно ж! Адже ви як думаєте про мене зараз? Приїхав, ще на вокзалі довідався про таке лихо, і хоч би тобі що! Швидше до родичів, у теплу хату, та й завалився спати. Признайтесь, адже так?
— Ну, ну?— примружила дівчина очі.
— А я, Мирославо, з вокзалу не зразу до родичів. У мене вже хлопці в "секреті" стоять, очей з казарми не спускають. Тільки щось, негайно дадуть знати.— Він раптом замовк. (За перегородкою чути було чоловічий голос).— Хто там?
Але дівчина не відповіла. Вона, може, й не чула його запитання.
— Тітко Марусю!— гукнув Артем. На порозі з'явилась Бондаренчиха.
— Хто там?— спитав Артем півголосом.
— Із Вітрової Балки. Грицько Саранчук. Це не Орисин жених?
— Він самий!
Артем схопився з ліжка і, швидко взувши другий чобіт, вийшов за перегородку.
За чотири роки, відколи Грицько Саранчук бачив його востаннє, дуже змінився Артем. Роздався в плечах, лицем змужнів. А втім,— така принаймні перша думка майнула в голові Саранчука,— де б не було, серед тисяч — зразу б упізнав Артема.
— Ну, здрастуй, Грицьку!— схвильовано і трохи ніяковіючи перед присутніми за своє хвилювання привітався Артем, як тільки міг стримано.
— Здрастуй, Артеме!— в тон йому відповів Саранчук. І так, не розмикаючи міцно стиснутих рук, може, хвилину цілу стояли, розглядаючи один одного, усміхаючись і не знаходячи слів.
З мовчання скористалася Мирослава,— нагадала, стоячи біля порога:
— Артеме, отже, точно о десятій ви в комітеті.
— Гаразд,— сказав Артем і повернувся до Грицька:— Ну, скидай шинелю, розповідай. Часу у мене хвилин п'ятнадцять, мабуть, ще є.
А сам, відійшовши до умивальника, став умиватись. Саранчук скинув шинелю і якось' непевно знизав плечима.
— Та що ж тут розповідати! Почати — почну, а що, як не вкладусь у свій регламент?— Нотка обиди явно звучала в голосі.
— А хіба ж це ми востаннє? Ще буде час. Зараз,— хоч би про головне: звідки, куди мандруєш?
На це відповів Саранчук стисло, без зайвих подробиць. Та й мерщій став собі розпитувати: що він, Артем, тепер думає робити, чи не збирається додому?
— Із службою, можна сказати, покінчено. Добре було б разом...
— Е, ні, Грицьку, не виходить!— усміхнувся Артем. Він витерся рушником, повісив його на цвях і підійшов до Саранчука.— Не до того зараз. Та ти, виходить, уже знаєш? Ну скажи — не сволота?
Грицько не відповів, бо саме Бондаренчиха запрошувала снідати. На столі вже стояли дві склянки чаю, нз тарілці накраяний житній хліб і в блюдечку цукерки-монпасьє замість цукру.
— Ти, Артеме, про полуботківців? А чого ж вони сво-лочі?— уже за столом раптом порушив мовчанку Саранчук і, не чекаючи на відповідь, став розповідати про свої міркування, що виникли ще в дорозі з приводу останніх подій у Славгороді.— Власне кажучи, я і зараз не збагну, в чому тут драма. Ну і поїхали собі додому. Скатертю дорога!
Артем весь час, поки той говорив, похмуро дивився на нього і нарешті не витримав:
— Та ти що, Грицьку? Жартуєш?
— Анітрохи!
— Он як!— Артем сердито сьорбнув чаю, обпікся і поставив склянку на стіл.
— Артеме,— сказала Бондаренчиха,— а ти б, замість того щоб сердитись та обпікати собі рот, пояснив би спокійно, толком.
— Кому? Та що він — маленький? Ось Уже скоро рік, як революція. Петруся нашого спитати,— хитнув головою на перегородку,— і той знає, що до чого. А він... "Скатертю дорога!"— каже. Ви бачили!
— Ти, Артеме, не подумай,— трохи зніяковів Саранчук.— їй-бо, без всякої задньої думки сказав. Просто з язика зірвалось, як приказка.
— Ну да. Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі.
— Звідки?
— Від Павла Діденка. Ще з того часу, коли він із своїм дружком, куркульським синком Корнієм Чумаком, гімназистами, а потім і студентами, у нас там, у Вітровій Балці, молодь обробляли.
— При чому тут Діденко?— знизав плечима Саранчук..
— При тому: не можеш ти, трудяга, маломіцний середняк Грицько Саранчук, сам отак думати. Це думають за тебе Діденко і Чумак.