Що операція хлопцям не вдалась, були певні обидва. Адже всі розрахунки будувались на тому припущенні, що вдасться без пострілу зняти вартових. І от — не вийшло! Тому непокоїло їх зараз найбільше те, чи вдалося хлопцям одірватися від переслідувачів— гайдамаків більш-менш щасливо. Непокоїло їх і інше: навіть не маючи ніяких доказів того, що напад цей робили червоногвардійці з ініціативи більшовицького партійного комітету, гайдамаки однаково скористаються з цієї нагоди, щоб зчинити лемент проти більшовиків. Можливо, як попереджав Бондаренко, вдадуться навіть до арештів.
— І почнуть вони не інакше, як з комітету.
— Це вірно,— згодився з Кузнецовим Шевчук.
— Треба негайно забрати Петра. Нема чого йому тепер сидіти в комітеті.
— Але ж точно ще поки що нічого невідомо. А всі кінці сходяться до нього.
— Це скоро з'ясується.— І, трохи помовчавши, Кузнецов додав:— А то ж він збирався лишатися в комітеті до ранку, щоб не йти вночі до себе на Занасип.
— Ну, це дурниця, звичайно. Що, в нього друзів нема, де переночувати? Візьмемо його до Безуглого. Романа пошлемо.
Не світилось у флігельку, де жили Безуглі, хоча ніхто з них і не спав: розбудила всіх стрілянина. Хазяїн, Роман Безуглий, сам оце щойно знадвору вернувсь. Ще не встиг і роздягтися, як у коридорчику дзенькнув дзвоник. І, на велике здивування Романа, почувся знадвору голос Шевчука:
— Свої, свої.
— Що це ви, Луко Остаповичу, так пізно, та ще в отаку негоду? О, та ви не самі,— пропускаючи в хату, не впізнав одразу Кузнецова. Потім сказав у темряву кімнати:— Олю, засвіти "моргавку". А перше чим-небудь вікна позатуляй. Що воно за пальба?— звернувся до прибулих.
— Треба б дізнатись,— сказав Шевчук і, коли блимнув каганчик, вихопивши з темряви постать Романа в пальті і в шапці, докінчив:— О, та ти навіть уже одягнутий. От і гаразд. Здорова була, Варваро Степанівно! Здрастуй, Олю! Пускайте переночувати.
— Ласкаво просимо,— сказала Безугла.— Не які горниці, ну, а місце знайдемо, де спати покласти.
— Тільки ми не всі ще. Буде ще третій. Роздягайся, Василю Івановичу...— Потім знову підійшов до Романа і півго-лосом спитав:— Таке діло, Романе: чи не зумів би ти проскочити в Горяновський провулок?
— В партійний комітет,— догадався Роман.— А до кого там?
Лука Остапович навчив, що переказати Тесленкові.
— Тільки ти — обережненько. Може, як-небудь прохідними дворами.
— Ото! Буду ще я по кучугурах лазити! Та й вам же екстрено, мабуть, треба. Миттю змотаюсь.
Поки Оля поралась, влаштовуючи постіль для несподіваних гостей, а Романова мати готувала перекусити їм — холодна картопля "в мундирах" лишилась від вечері, солоні огірки,— Шевчук з Кузнецовим не встигли ще й по другій цигарці закурити, як Роман уже й вернувсь.
— А чого сам?
— Не знаю. Переказав усе, що ви веліли. Може, не вправився ще,— відповів Роман і подав Кузнецову записку.
В записці Тесленко писав, що певного нічого ще не знає. "...Але півділа хлопці нібито зробили, чи довели діло до кінця — невідомо. Та як би там не було, а роботи вам обом
цієї ночі не буде. В такому переполосі не варто добром отаким рискувати. Лягайте, спіть. Коли з'ясується все — тоді й вирішимо. Але з'ясується, мабуть, не скоро: як на зло, телефон відмовив. Видно, захопили телефонну станцію. Кілька разів пробував зв'язатись, і все марно: тільки назву завод, телефоністка мовчки виймає штепсель. Лишається живий зв'язок. Жду з хвилини на хвилину. Як тільки управлюся, прийду. Дорогу знаю: гуляв же тоді на весіллі у хрещениці".
— А що там на вулиці?— спитав Кузнецов, дочитавши записку і передавши її Шевчуку.
— Порожньо. Правда, це вже коли назад вертавсь, процокотіли кінні, гайдамаки, певно, Миколаївською. Підків із двадцять, мабуть. Разів кілька стрільнуло десь там, на Слобідці. І завірюха перестала майже. Ну та вже й так — ох, і понамітало ж! Це нам завтра доведеться чуба нагріти. Та й добре.
Ні Кузнецов, ні Шевчук, зайняті своїми думками, не поцікавились, над чим це чуба доведеться нагріти і кому саме. Та Роман, як видно, занадто вже був зараз цим заклопотаний, бо згодом, роздягшись уже і підсівши й собі до столу, знову скрушно хитнув головою:
— Просто стихійне лихо! Коли б і зовсім всі наші наміри не полетіли догори дригом.
— Які це наміри?— старанно обчищаючи холодну картоплину, не дуже уважно спитав Шевчук, не так з цікавості, як з чемності, чи, може, з вдячності за зроблену щойно Романом послугу.
— Та ми ж завтра — кілька чоловік нас з ливарного — думали все заводське кладовище облазити.
— А що вам там?— уже цікавіший, звів очі Шевчук на Романа. І Кузнецов дивився з цікавістю.
Роман відповів, більше звертаючись до Кузнецова, бо для Шевчука це вже не була новина:
— Наша дирекція в своєму оголошенні про закриття заводу на що посилається? На нестачу чавуну. Мовляв, чи й на тиждень вистачить. А ми ото й хочемо з цифрами в руках показати завтра на загальних зборах. Там того брухту не на один місяць вистачить. Отже, не в цьому справа. Не тут собака заритий.
— А певно, що не тут,— сказав Лука Остапович.— Не хотять, щоб працював завод, та й усе.
— І називається це — саботаж,— додав Кузнецов.
— Не зрозумію ніяк,— раптом озвалась Безугла.— Та чого б же їм не хотіти? Хоч би й дирекції чи там хазяям — пайовикам отим, і нашим, і заграничним. Хіба ж від заводу тільки робітникам заробіток! Адже їм теж прибуток іде...
— Після тих прибутків, що раніш, а особливо під час війни, на військових замовленнях вони загрібали, це вже для них — дріб'язок, мідяки,— сказав Лука Остапович.
— Еге ж, при робітничому контролі бас їм урветься,— додав Кузнецов.— А робітничий контроль — це ж іще тільки початок...
— От іменно! І вони добре це самі розуміють. Недарма ж тоді, на минулому тижні, після ухвали Радою робітничих депутатів про контроль, уже другого дня директор Росинський і мотнувся до Києва в своє Головне правління. А звідти й привіз ото...
— Ой, привіз! Оце так гостинець робітникам, якраз к різдву!— сказала Безугла.
— Балакають на заводі, нібито Росинський розповідав* у своєму товаристві, що на правлінні тому навіть французький консул був,— підхопив Роман.