— І це ж із Харкова сюди, а на Харків ще більше. Просто валом валить народ,— додає батько.
— Ти і це бачиш з ліжка.
— Та газети ж читаю. Солдати з окопів, дарма що зима, на дахах вагонів, на буферах пробираються. Куди ж тобі в цей потік?
— І потім — сипняк. Ти не забувай цього, мамо.
— Оце справді страшно. Не дай боже, привезти їм у дім Ну та що-небудь придумаю.— І не встигла закінчити фразу.
як їй вже спало на думку:— Та що краще! Піду до кума, Антона Максимовича. Що він,— не візьме мене з собою на паровоз? Доїду як-небудь. Мене зараз інше непокоїть,— вона навіть зітхнула:— Як я покину тебе отакого, Науме Харито-новичу!— Але, як видно, і про це вже вона подумала. Сказала раптом:— Доведеться просити Варю. Нехай перебереться на цей час до нас.
В кімнаті залягла тиша. Порушив її батько.
— Ну що ж, Варя так Варя. Тільки, Марино, дуже прошу: нехай хоч на цей раз душещипательні романси свої вона залишить дома. Тиждень, два — ще так-сяк. А більш не витерплю.
— А я більше як на два тижні і не збираюсь,— сказала весело Марина Костянтинівна, дуже задоволена з того, що так легко (хоч, правду кажучи, вона і не сподівалась великого опору) удалося їй дістати згоду чоловіка на її від'їзд.
Але ж була ще Мирослава. А в родинних справах від неї теж дуже багато залежало. Як видно, вона невдоволена. Сидить нахмурена, мовби навіть засмутилася. І матері стало трохи тривожно за долю свого наміру. Звідки їй було знати, що в цю хвилину дівчина, тривожно прислухаючись до шуму метелиці за вікном, не тільки не думала про її поїздку, але навіть забула, де вона зараз є?
— Ти, Славонько, невдоволена? Звичайно, дорога не легка. Але, повір мені, донечко, що це не так уже страшно.
— Мамо! Я дуже стомилась і не хочу говорити про це. Тато вірно сказав: "Утро вечера мудренее".
— Тато? Він не це сказав,— здивовано заперечила мати.— Він уже дав свою згоду.
— А, ти про поїздку...
— А ти про що?— насторожилась мати.
— Але ж я сказала свою думку: дуже важко добиратися до Харкова.
— А як же не поїхати? Вийде вона з лікарні з маленьким, а тут іще Сашко. Гриша цілими днями, а то й ночами, дома не буває.
— А Пріся?
— Пріся? Надивилась я на Прісю за ті два тижні влітку. У неї тільки кавалери в голові. Благо, повен Харків солдатів.
— А яка дівчина не думає про заміжжя,— обізвався Наум Харитонович.— Дорікати їй цим не можна.
— Ніхто й не дорікає. Виходь собі заміж, будь ласка. Христина їй уже й придане справила. Але поки що, до заміжжя, поки ти няня... Хіба ж, не було позаторік — дозалицялась до того, що загубила Сашка! Ніч уже надворі, а його нема. Христина мало не збожеволіла. Все місто оббігала. І тільки вранці знайшла, на Журавлівці, в поліцейському участку.
— Чи й не біда! Наче Супрунам до цього звикати — до поліцейських участків. Та ще прапрадід Сашка...
— А тепер при маленькому,— перебила його мати, щоб зразу викласти свої аргументи,— і зовсім Сашко безпритульником стане. Та ще ковзани оці...
— А що ковзани?— спитав батько.
— Та хіба ж він буде в дворі кататися на них? На вулиці. А ^арків не Славгород. Та й вулиця їхня — содом і гомор-ра : трамваї, автомобілі, лихачі...
— Ось що, мати,— перебив її батько.— Мабуть, і справді давай з оцим ділом кінчати. Якраз і новий цикл починається.
— Який цикл?
— Онуки. Це ж знову з'являться скарлатини... Добре ще, що Дніпра у Харкові нема. А втім, нема Дніпра, зате є Лопань, з її відомими на всю Україну... водоворотами!
— Он ти про що!— догадалась мати, але нітрохи не образилась.
— От іменно. Про твої страхи та ахи. До того ж часто безпідставні. Наче у смерті тільки й клопоту, як би людям капості робити. А це ж невірно.
— Ти вже зовсім як Максим Горький.
— Приймаю як комплімент собі.
Мирослава вже із самого співставлення імені письменника і теми догадалась, про що мова, і спитала:
— Ц^2 тьотя Варя журнал принесла, де "Девушка и Смерть" ?
— Каже, ти її просила.
— Так.
— Ну, а тим часом ми з матір'ю прочитали. Трошки подискутували.
— Люблю Горького,— обізвалась Марина Костянтинівна.— Його роман "Мати" тричі прочитала. Нилівна мені як рідна сестра. А це раптом таке намудрив! Аж совісно за нього. Смерть у рідні сестри любові нав'язав.
— Не Горький нав'язав. Сама любов скорила смерть своєю самовідданістю. Чудова казка! І навіть так скажу — політично л^же своєчасна: не в брову, а в саме око всім оті^ сологубам , винниченкам з їх кирпатими мефістофелями . Неодмінно, дочко, прочитай.
Мирослава взяла журнал (лежав він на ковдрі) і звелася з місця.
— Ти забираєш? Я хотів іще раз на сон грядущий. Мирослава поцілувала батька в голову.
— Ні, тату, ти засни.
Потім поцілувала матір і пішла з кімнати. Була вже біля порога, як раптом батько сказав:
— Славонько! Пробач, затримаю ще на хвилинку. Коли вже забираєш, прочитай мені хоч кінцівку. З того місця, ще починається словами: "С той поры и до сего дня".
Мирослава увійшла в смугу світла, розгорнула журнал, знайшла потрібне місце. Але читати в напівтемряві було важко. Доводилось кожне слово розбирати. Тому читала повільно. І здавалось, що це тому, що в кожне слово вдумувалась дівчина.
85
С той поры Любовь и Смерть, как сестры,
Ходят неразлучно до сего дня.
За Любовью Смерть с косою острой
Тащится повсюду, точно сводня.
Ходит, околдована сестрою,
И везде — на свадьбе и на тризне —
Неустанно, неуклонно строит
Радости Любви и счастье Жизни.
Пізно вночі мати прокинулась і побачила в їдальні смугу світла на стіні — з непричинених дверей у кімнаті дочки. "Оце так зачиталась!" Мати встала з ліжка і зайшла до дочки.
Мирослава лежала на ліжку одягнута, тільки без черевиків. Як видно, сон налетів на неї раптово.
Мати постояла хвилинку біля неї. Потім укрила пледом, погасила лампу і вийшла.
Прокинулась Мирослава від якогось різкого звуку. Сіла на ліжку і в першу мить ніяк не могла збагнути, де вона, що з нею. І що то за звук був. Тільки коли вже за стіною в їдальні почав дзвонити годинник, зрозуміла: пружина диркнула, як завжди перед боєм. Полічила удари: п'ять годин. "Ой! Цілі три години спала!" Вона схопилася з ліжка і нечутно — в самих панчохах підбігла до вікна і глянула крізь шибку у двір. Двоє вікон у Бондаренковій квартирі яскраво світилися. Хоч усі інші вікна на обох поверхах були ще темні. Дівчині від хвилювання важко стало дихати. "Але чому ж Марія Кири-лівна не прибігла сказати? Адже обіцяла!"