— А ви хто такий?
— Якщо називаю вас дядьком, то, виходить,— племінник. Остап. З Вітрової Балки.
— А, вояка! Ну, здрастуй!
Обнялись. Мусій дав їм перемовитись кількома словами і не витерпів далі:
— Так невже це хлопці?
— Атож,— відповів Федір Іванович.— Видно, зробили якийсь промах. І вгрузли здорово. Це вже, мабуть, з півгодини точиться стрілянина. Не одірвуться, видно, ніяк од погоні.
Жінка за весь час не промовила ні слова. Стояла простоволоса: теплу хустку зсунула на шию, щоб краще було слухати. Та розмова чоловіків, як видно, заважала їй. Вона
Одійшла на кілька кроків осторонь і, зупинившись, чуйно стала прислухатися знов. Але чимдалі стрілянину чути було все глухіш. Наче вже аж із Слобідки. Потім за яких хвилин п'ять зовсім не стало чути. І не знати було, чи то віддалилась та стрілянина, чи зовсім вщухла. Щоб перевірити себе, спитала:
— Федоре Івановичу, ви чуєте щось?
— Ні, Мирославо, не чути вже. Тоді Мусій Скоряк з полегшенням:
— Ну й слава богу!
— А це ще хтозна,— озвавсь Остап.— Не знати ще, як вони з бою вийшли. Що не всі, то напевно.— Помовчавши трохи, додав зітхнувши:— Який жаль! Це ж я так і поїду, не дізнавшися про Артема.
Федір Іванович застеріг небожа:
— Ти гляди, хлопче! Щоб у халепу не вскочив. Та ще — з рушницею. Думаєш, питатимуть — хто та куди?
Десь зовсім неподалеку, за два-три квартали, вибухнув постріл і другий. За рогом, по Київській вулиці, процокотів копитами роз'їзд.
Остап був не з полохливих. Але розміркувавши, вирішив не рискувати життям по-дурному. Тим більш, що невідомо ще, чи до ранку відправиться ешелон. Та чи й відправиться,— по свіжому сліду не важко буде його наздогнати.
— Атож, лишуся до ранку,— радіючи нагоді побути цілу ніч з своєю ріднею, погодився з дядьком Остап.— То кличте ж до хати, дядьку Федоре.
В цей час із темряви раптом виринула жіноча постать. Хотіла вже зайти у ворота, але, придивившись і, як видно, впізнавши Мирославу, швидко підійшла до неї.
— Ой, це ви, Мирославо Наумівно!— радісно скрикнула.— А я до вас!— І, притишивши голос, задихано і схвильовано стала щось говорити. Так само тихо Мирослава щось питала її, потім гукнула Федора Івановича. А як він підійшов, щось сказала йому і сама побігла у двір. А за яких дві-три хвилини вже й повернулась.
— То ви йдіть, не чекайте на мене,— сказав Федір Іванович до своїх гостей. І потім разом з Мирославою та отою жінкою рушив з місця, і всі троє зникли в темряві.
Вернувшись до хати, Остап з дядьком Мусіем нічого не сказали жінкам про стрілянину, щоб не тривожити їх передчасно, та, може, й зовсім даремно. А своє повернення Остап пояснив тим, що "мете дуже".
— Не вщухає? Ну й слава богу!— сказала Гармашиха, думаючи про Артема та його хлопців.— Може, й справді їм краще в отаку негоду. Хоч сліди замете.
Чоловіки промовчали.
Вони посідали біля відчинених дверцят грубки, щоб не накурювати в тісній кімнаті, і знову розпочали перервану перед тим розмову: Мусій розповідав про Вітрову Балку, а Остап — про своє фронтове поневіряння. Часом і господиня встрявала в розмову. Але Катря хіба що коли-не-коли проронить слово, а більше мовчала, заглиблена в собі.
Незвична сидіти без діла, вона й зараз домоглась від Марусі роботи собі: латала свіжі проріхи на Петрусевій ватянці.
— Ну, позалатувала трохи,— оглядаючи ватянку, сказала вона.— Але чи надовго.
— До нових дірок,— осміхнувшись, мовила Маруся.— А він не забариться! Ну, просто горить усе на ньому!
— Отакий і мій Артем був змалку.— Про що не зайшла б мова зараз, у матері неодмінно думка на Артема збочить,— Остап, цей тихий та слухняний був з самого малечку. Щоб він через тин поліз, коли у ворота можна! Чи щоб з хлопцями завівся! Зате Артем!.. Де бійка хлоп'яча, там і він неодмінно. В самій гущі.
— Отож і Петько,— озвалася Маруся.— Я вже потай од Федора коли-не-коли і паском пострахаю.
— А це ти даремно,— сказала Катря і, помовчавши хвилинку, додала:— Я теж, бувало, попервах... Поки покійний Юхим не втрутився: "А нащо йому рости тихим та сумирним? Щоб потім комусь там легше було попихати ним? Нема дурних! Рости, сину, бідовий та завзятий!"
— А до завзяття, мамо, теж голови треба на плечах,— несподівано обізвався від грубки Остап.
— Ти, Остапе, помовчав би краще!— сказала сухо мати.— Досить того, що ти в нас поміркований та обережний. Аж занадто. Навіть можна подумати: чи не боягуз ти?
— Он як!— посміхнувсь Остап.— А з чого ж це ви взяли?
— Не хочу зараз про це.
— Ні, нема що говорити, хороший хлопець Артем!— щоб розрядити гнітючу мовчанку, підібрала Маруся обірвану нитку розмови про Артема.— За ці півроку, що він у Слав-городі, я вже придивилась до нього. І бідовий, і розумний. Федір його дуже любить. Коли зустрінуться, то хоч би й цілу ніч гомоніти їм,— знайшли б про що. Допитливий. А до книжок який охотник! У нас тут у дворі, у флігелі, лікарка живе — все книжки йому дає...
— Молода?— спитав Мусій.
— Хто, лікарка?— трохи здивовано перепитала Маруся.— Молода, дівчина. Позаторік закінчила медичний інститут у Києві. А я її знаю ще змалечку.
— Я це до чого спитав — чи молода,— знову озвався Мусій, але Катря перепинила його:
— Ось годі-бо, Мусію! Знаємо вже — до чого.
— Біда!— посміхнувся Остап.— Не дають нам ходу, дядьку Мусію. Забивають. Ну, а все-таки, мамо, без жартів: з чого це ви взяли, що я — боягуз?
— З твоїх же слів.
— Щось не пригадаю. Ні, сам я про себе цього не сказав би. Скоріше навпаки. За війну, мамо, я через таке пекло пройшов, що трудно вже мене тепер чимось злякати.
— Тим гірш. Остап похмуривсь.
— От не люблю, мамо, коли ви ото почнете говорити загадками.
— Не любиш? Ну, тоді слухай, скажу прямо. Не прогнівайся!— Вона повагалась хвилинку — чи казати при сторонніх, потім подумала, що, власне, які ж це сторонні!— і мовила:— Де твоя совість, Остапе?— Гіркий докір бринів у її словах.— Дома жінка в сипняку лежить. Добре, як виживе! Діти малі... А ти за всю війну дома не був. І оце зараз, можна сказати, повз самий двір ідеш, а до хати не зайдеш.
— Он ви про що!— Остап важко зітхнув і, схиливши голову, довго сидів мовчки. Потім хотів щось сказати, але мати перепинила його: