— Ходімо, Грицьку.
— Ні, зажди,— хмуро сказав Саранчук.— Чи доки ти мене за ніс водитимеш?
— Я тебе? За ніс? — насторожився Діденко, але зразу ж і звів на жарт: — Та правда, ніс у тебе нівроку. Недарма тебе і жінки люблять: є за що налигати! Ходімо, ходім! — І взяв Грицька під руку. Але Грицько руку звільнив.
— Ні, давай тут, зараз! Що ти про Орину почав був?
Діденко невдоволено знизав плечима. Але нічого іншого йому вже не лишалось. Криво посміхнувшися, сів на канапу.
— Ото нетерплячка така? Ну що ж, чи давай, то й давай.— Він вийняв цигарку, поволі закурив, збираючися з думками. І враз рішуче звів голову: — Це ще восени трапилось. Вимазали ворота дьогтем Орині.
Це була правда. Власне, для повної правди треба було тут же й додати, що, окрім Орининих, ворота чи причілки хат були вимазані дьогтем жінкою Кіндрата Пожитька іще одній дівчині та одній молодиці, якраз усім тим з драматичного гуртка вітробалчанської "Просвіти", кому за ролями п'єс доводилось з її Кіндратом цілуватись на сцені. Це навіть спричинило на деякий час досить напружений стан з жіночими ролями у драматичному гуртку. А що вже балачок та сміху у Вітровій Балці — і по сей день!
Але говорити всю цю правду ніяк не входило в Павлові плани.
— Бредня якась! — по довгій мовчанці озвався Грицько.— Ворота дьогтем! За що ж це?
Діденко іронічно сопнув носом:
— Хіба не знаєш, за що ворота дівчатам дьогтем мажуть?
— Буває — з дурощів,— сказав Грицько, як видалось Діденкові, таким надзвичайно спокійним тоном, що навіть розгубився від несподіванки: чекав же зовсім іншого ефекту. Ні, тут уже не до гумору.
— Дай боже! — багатозначно мовив Павло.— Чи я їй ворог! Думаєш, приємно було мені,— як-не-як, не чужі... Майже як сестра мені. Адже малими одну грудь із нею ссали. Ти думаєш, легко було мені дивитись, слухати, як втоптують у бруд її ім'я. І через кого ж! Через Кіндрата Пожитька.
— Дурниця! — спалахнув Грицько.— Кіндрат? Отой конопатий? Та він і жонатий до того ж. Бредня!
— Але ж факт. Бо на місці застукали.
— Що, що?
— Та ні,— похопивсь Павло, не на жарт переляканий Грицьковим тоном і виразом обличчя.— Не їх. Кіндратову жінку застукали. З квачем, з мазницею. І якраз біля ковали-шиних воріт. Отак і викрилось.
— Що викрилось?
Павло визнав за краще промовчати. А Грицько не допитувався. Мовчки, похмуро курив. Раптом кинув на підлогу недокурок і, зірвавшись на ноги, схвильований, пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Нараз спинивсь перед Павлом.
— Так от що я тобі скажу: дурниця все це, непорозуміння якесь. Руку на одруб да^.
— Блажен, хто вірує .
— А ти? — І пильно дивився на Павла.
— А що мені! — удавано байдуже знизав плечима Діденко.— Яке мені, зрештою, діло до всього цього.
^— А мене якраз і цікавить думка твоя, саме як сторонньої людини.
— На це я тобі, Гришо, так скажу,— обережно почав Павло.— Якщо взагалі про людську душу сказано, що вона — темний ліс, то про жіночу можна інакше сказати: джунглі. Де на кожному кроці підстерігає нас небезпека — лукавство, зрада. Така вже природа їхня, жіноча. І ніякими заклинаннями біді нашій, чоловічій, тут не зарадиш, Гришо. Отож моя порада тобі така: побережи руку, а то вік звікуєш калікою.
— Ану тебе! Тобі все жарти! — гірко мовив Грицько і знову заходив по кімнаті. А Павло тим часом, як шашіль деревину, точив його нудною мовою:
— Та й що ж тут неймовірного, зрештою? Що таке Орина? Жінка як жінка, і не можна ж за це судити її. Не уподобляймося Кіндратисі з мазницею. Мені, у всякому разі, ніяк не випадає ця роль — судді. Сам, можна сказати, і спричинився всьому цьому.
Грицько так і вгруз перед ним.
— Як це сам спричинився? До чого?
— Я жартую, звичайно. Але є частка й правди. Улітку, гостюючи в батьків, це ж саме я і організував отой драматичний гурток. Але хіба ж було знаття! А в них, як видно, з цього і почалось! І не дивно. Бо ніщо так не розбещує молоду дівчину, як сцена. Байдуже — чи це столична опера, чи просвітянський гурток. Оця повсякденна гра у людські пристрасті, і переважно любовні. Спершу на сцені під суфлера, на людях, а облоскотавшись,— і поза сценою, крадькома від людей. На селі про Кіндрата в цьому плані просто легенди ходять. Конопатий, кажеш. Дарма. Зате яка конституція багатюща: чистий тобі племінний бугай.
— Ну, досить! — грубо обірвав його Грицько.— Огидно слухати! — Він важко сів на канапу, аж загули пружини під ним, і, крутячи цигарку, додав лютуючи: — Он воно, чим живуть отут! Нас там в окопах воші заїдають, сипняк та цинга нас із ніг валять, а тут із жиру казиться дехто.— І вилаявся люто, по-окопному. Потім довго мовчав, схилившись головою. Раптом рухнувсь, наче від поштовху.— В артистки, значить, записалась. Он воно що!
"Здається, дошкулив-таки нарешті!" — зраділо подумав Павло і сидів непорушно, навіть дихати став тихіш, щоб нічим не привернути до себе його уваги, не порушити ходу його думок.
Та обережність ця зараз була зайва. Мабуть, коли б із гармати несподівано вдарили зараз отут, під вікном, то й це б не вивело Грицька з глибокої задуми. У думці він знову був зараз у Бондаренковій хаті. Щосили напружуючи пам'ять, перебирав усі балачки, де згадувалось будь-що про Орину. Але, крім Мусієвого жарту про весілля та Гармашишиної розповіді про доччину хворобу, нічого так і не міг більше згадати. Та й цього було досить для роз'ятреної Грицькової уяви. Уже самий той факт, що про історію з ворітьми ніхто — наче змовились! — і словом не прохопивсь, сприймався зараз ним як ствердження найгірших припущень. І вже тепер у Скорякових словах про "стрижену молоду" вчувався йому не лагідний стариковський гумор, а ледь прихована насмішка, а в Гармашишиній розповіді про хворобу дочки — не стільки жаль до неї, як глибоко приховане материнське горе. І враз Грицькові аж подих сперло в грудях від раптового здогаду: "А може, і не тиф зовсім? Може, це тільки про людські очі, а насправді..." Він аж скрипнув зубами і таки не дав прорватися в свідомість отій жахливій думці. Але вона прокралась манівцями — як спогад не про Орину, а про іншу дівчину з їхнього села. Це ще до війни було. Нагуляла собі — та до знахарки за порятунком. А потім теж отак не один місяць провалялася в ліжку.