— Це, мабуть, під час літнього наступу Керенського22?
— Ні, ще раніш. В перші дні Лютневої революції23. І не в бою навіть. У німецьких окопах, під час братання з німцями. Своя артилерія накрила.
— Це так своя!
— Як бачиш! Після госпіталю оце вже з півроку у Слав-городі в запасному саперному батальйоні. Не знаю, чи зараз у Славгороді,— закінчив Федір Іванович свою розповідь.— Тиждень тому до Харкова у відрядження поїхав. Ну, та, мабуть, вернувсь уже.
— Коли б то! От би зустрітися! — зітхнув Саранчук і довго мовчав потім, поринувши у спогади.
Проїхали Лубни.
В купе зайшов Гайовий. Він був у пальті, накинутому наопашки, а в руках тримав рудий кожушок Бондаренка, яким був укритий. Подав його мовчки Федору Івановичу.
— Хоч трохи полегшало? — спитав Бондаренко.
— Та мовби...
Але по блідому обличчю з запалими очима, по смазі на губах знати було, що полегшало не дуже. Сівши на лаву, він сперся ліктями на коліна і поклав голову на долоні. Не підводячи голови, промовив стиха:
— Ромодан зараз.
З горішньої лави сплигнув Савчук.
— Я вискочу, дайте лист.
— Тільки ж треба не будь-ким передати. Щоб же лист напевно потрапив.
Тоді Федір Іванович і надумався.
— Грицьку,— звернувся до Саранчука.— А ти б часом не заніс листа до моїх?
— З охотою.
■— Тільки гляди, не підведи, земляче!
— Іще що! — навіть похмурився Саранчук. І обережно, як то бувало на службі пакет, поклав собі лист за обшлаг рукава шинелі. Попрощався з Федором Івановичем і пішов до виходу.
У вагоні ще попросторішало. Звільнилась горішня лава — зайняли для Гайового. Савчук свою звільнив для Федора Івановича, а сам, узявши в сусіда по купе казанок, подався на перон води набрати.
Федір Іванович підійшов до вікна і дивився на засніжені колії по той бік станції, прислухаючись до глухого шуму на пероні.
Поїзд стояв довго — паровоз набирав воду. Уже відійшов роменський на Славгород. Нарешті вдарив третій дзвінок. Десь спереду загудів паровоз, брязнули буфери, і здригнулися вагони. Савчука все ще не було. І раптом, задиханий, вбіг до купе. Схвильованим шепотом кинув:
— Біда в Славгороді!
— Що таке? — Гайовий та Федір Іванович стривожено дивилися на нього.
— Обеззброїли наших!
— Кого саме? Хто? — кинувся Бондаренко.
Савчук став розповідати: на станції оце зустрів знайомих солдатів з саперного батальйону. З півгодини як прибули вони на станцію. Розповідають, що вночі гайдамаки 4 обеззброїли їх, загнали у вагони та й під охороною завезли оце сюди, на Ромодан. Сидять без паровоза, в холодних вагонах...
— Цілий курінь25, кажуть. Полуботківці26. З Полтави.
II
До Славгорода роменський поїзд прибув на світанку Порожньо на засніженому пероні. Лише поодинокі постаті залізничників з ліхтарями в руках, як тіні, мовчки снували по коліях та біля класних вагонів, що стояли на першій колії, якраз проти вокзалу, з обох боків походжали вартові.
У вагонах, видно, ще спали, бо вікна були закриті шторами.
"Не інакше, як полуботківський штаб",— одразу ж догадався Саранчук. Він іще в поїзді з розповідей подорожніх дізнався був про роззброєння саперного батальйону в Славгороді. Встиг уже дещо й поміркувати з приводу цієї події. І нічого страшного в ній не вбачав. "Ну й поїдуть собі додому. Чи й не біда!" Одного не похваляв тільки — тої брутальності, з якою виряджали їх: серед ночі, майже роздягнутих, під охороною прогнали з казарми на станцію. "Невже-таки не можна було інакше, щоб по-хорошому! Адже свій брат, солдат. А чи, може... полуботківці і є оте саме "вільне козацтво"?"
Тим-то проходячи повз штабні вагони, Саранчук пильно приглядався до вартових — хотів одразу ж розгадати, що воно за полуботківці. Але що можна було побачити зовні? Та ще вночі? Солдати як солдати. У звичайних сірих шинелях, у солдатських шапках. Це з особливим задоволенням відзначив Саранчук,— такі, як би і він оце. Отакі ж і фронтовики, певно.
Біля входу до вокзалу, обабіч дверей, теж стояли двоє озброєних гайдамаків, вони уважно приглядались до пасажирів і час од часу, на вибір, вимагали документи. Перевірили документи і в Саранчука, навіть його речовий мішок обмацали, але пропустили. "Ну що ж, і правильно, на те й служба",— навіть похвалив про себе їх Саранчук.
Одно непокоїло його: що сталося з Артемом? Це ж, певно, і його... А втім, хтозна. Може, він ще з Харкова не повернувсь.
Просто з вокзалу і рушив на Гоголівську вулицю до Бондаренків.
Вже більш як десять років родина Бондаренка жила тут, на Гоголівській, у номері сімнадцятому, в підвалі. Після арешту чоловіка в дев'ятсот шостому році як перебралась Маруся з двома дітьми сюди до батька, та й по сей день. Вже померли старі батьки, підросли діти, а все ніяк не могла Маруся вибратися в кращу квартиру. І робила ж як проклята по домах ходила прати, раніш працювала сама, а тепер ось уже третій рік дочка Таня працювала на тютюновій фабриці. А їдців вистачало: окрім дітей, і сам батько, старий Мороз, років зо три до смерті не працював уже ніде, усе хворів, та й у Сибір чоловікові на заслання таки ж треба було, хоч зрідка, посилку зібрати а чи й грішми карбованець який. Трудно жилось. Уже й не думала ніколи Маруся про краще. Береглася, щоб хоч звідсіля хазяїн не вигнав. Часом на хліб до получки немає, а за підвал уже зарані сплатить. Отак і жила. Більш як десять років. Отут же і Федір Іванович після Лютневої революції, повернувшися з заслання, знайшов свою родину. Тут і зараз жили, ніколи було Федору Івановичу думати про зміну квартири. Помимо того, що працював на машинобудівному заводі, там же, де й до заслання, і на тій же роботі — слюсарем в інструментальному цеху, з самої весни — голова заводського комітету, член міського партійного комітету і член президії Ради робітничих депутатів. А Маруся часом хоч і подумає сама собі, але чоловікові ні слова. Більше терпіла з дітьми, а тепер... Од щастя і підвал ніби прояснів. І вже тільки останній час знову стала частіше думати: на весну ждала дитину. Хотілося, щоб цю дитину народити в сонячній кімнаті, а не в оцьому льоху, куди сонце і не заглядало...
Сутінки підвальні — це ж було перше, що і Саранчука вразило, коли він відчинив із сінців двері в кімнату до Бондаренків. Якусь мить мусив навіть напружено вдивлятись, а вже потім привітавсь: