Того року, коли Грицькові треба було йти на військову службу, вперше вийшла на гулі Орина. Грицько аж диву дався: та коли ж вона отак непомітно дівкою стала? Та ще ж і дівка яка гожа! Одразу став упадати біля неї. Але Орися при першій же розмові нагадала йому Настю з Пісок: "Дістав гарбуза від дочки хазяйської, то тепер уже й біднячкою не гребуєш!" Грицько не одрікавсь. Правда, "гарбуз" тут ні до чого, бо до сватання діло не доходило. Але думка така була, брехати не буде. Та хіба ж то з любові великої — "оце хоч вір, Орисю, хоч не вір: нікого я ще не любив по-справжньому, тебе — першу!". Спочатку Орися не вірила. Але серцю Так вірити хотілось! До того ж і вся поведінка Грицька, його ставлення до неї мовби стверджували його запевнення. Потроху лагіднішала Орина до Грицька. Хоч на щось більше не йшла. Та, правду кажучи, Грицько і не добивався цього. Невідоме досі почуття спалахнуло в ньому до Орисі. Вперше за всі оці роки він став думати про одруження з радістю. Не зараз, правда. На кілька років залишати Орисю з лютою мачухою ніяк, не хотілось. Відбуде солдатчину — та тоді. Якщо, звичайно, згодиться ждати. До цього, власне, щоб заручитися її згодою ждати його, і зводилися всі зусилля парубка. Але часу до осені було ще немало, то навіть не дуже й поспішав. І раптом — війна.
Уже першого дня мобілізації кілька десятків чоловік пішло з села. А через місяць-два — другий набір. Довелось і Грицькові на цей раз. Сьогодні розклеїли наказ, а через чотири дні вже мав з'явитися на збірний пункт у Славгород. Наче обухом ударила ця звістка Грицька. Цілий день слоняв-ся по подвір'ю як неприкаяний. Не дочекавшися вечора, пішов до Мусія Скоряка. Той на току молотив ціпом. Приходові Грицька здивувався. За старою звичкою, пожартував: "Чого ти такий виряджений? Можна подумати, що в старости кликати прийшов?" — "Атож, дядьку Мусію". І видно, що не жартує хлопець. Скоряк похмурився: "Та ти, хлопче, при розумі? Тобі ж у солдати через кілька днів. А там і на війну".— "Ну що ж то й воно. Кидайте ціп мерщій". Дядько Мусій і руками одмахнувся: "Дурниця це! Та яка розумна мати в цей час віддасть дочку за тебе! Добре, як вернешся з війни. А не дай бог..." Отак нічого й не вийшло з Грицько-вого наміру. Сам побачив тепер, яке це безглуздя. З горя удвох з дядьком Мусієм випили півкварти, яку приніс із собою. І з цього вечора уже і не вихмелявся Грицько всі оці дні дома. Щовечора бачився з Орисею, але що то за зустрічі були! Дівчина і поривалась до нього, і сторонилась його, п'яного. Після вулиці, коли залишались удвох, ні на крок нікуди з ним од перелазу. А потім у подушку що вже наплачеться.
А на четвертий день виїздили новобранці з села на станцію. Біля греблі, саме проти Гармашишиних воріт, спинилась валка, стали прощатися, Грицько поцілував як рідну Гар-машиху, потім дядька Мусія. Мовчки подав Орині руку. Дядько Мусій і скажи тоді: "Та ти хоч на прощання, парубче, поцілуй свою дівчину". Орина і подих затаїла. А коли Грицько обняв її, поривно подалась до нього всією постаттю і, як стогін, вирвалось у неї шепотом: "Ой любий мій!"
Довго Грицько згадував прощання з Орисею, і як цей спогад зогрівав його серце! Але потім, у пеклі війни, чим далі, тим більше черствіло серце, і спогад цей блякнути став, і його заступали вже інші спогади — про останні вечори з нею біля перелазу,— викликали тільки обиду на Орину та роздратування: "Теж мені любов! Якби любила по-справжньому, то не була б отоді — може, й на смерть ішов! — отака розсудлива". Так їй про це і в листах писав, не підозріваючи навіть, скільки сліз проллє дівчина над оцими його рядками.
Потім і вона одпише йому. Але, замість того щоб поговорити про своє почуття та пояснити причину своєї стриманості отоді, вона й собі в тон йому стане його дорікати: "А ти? Може, й на смерть, пишеш, ішов. Авжеж. Але всі оті дні перед розлукою чи ти хоч слово до мене сказав не п'яне? Чи хоч один вечір побув ти зо мною тверезий?!"— і обривала на цьому, щоб, не дай бо, не догадався, що, власне, оце й було тоді єдиною перепоною до їхнього зближення. Не знала дівчина, що, криючись од нього з оцим, сама собі шкодила. Од невіри в її почуття Грицько за ці роки війни і сам поволі охолонув до неї, менше став думати про одруження з нею ("Та й що про це думати зараз, поки війна! Може, й додому не вернусь!"). І тільки оце увечері, при зустрічі з Гармашихою, після її розповіді про Орину, Грицько раптом зовсім інакше відчув її, таку близьку і рідну.
Як жива, виникла вона в його уяві, змарніла і безпомічна після хвороби. Але від цього ще миліша. Велика ніжність до неї виповнює серце парубкові. І мимохіть губи ворухнулись в усмішці: згадався знову дядько Мусій. Таки надумав старий, як пожартувати з нього: "І під очіпком коси одростуть". Авжеж, натяк на його тодішню нетерплячку із сватанням. Дарма, дядьку Мусію, смійся, смійся. А ген туди к масниці го-туйся-таки у старости. І зразу ж перейшов думкою на інше: на дерево у батьківському дворі. Може, справді надумав батько, оженивши, одразу й одрізнити? Ну що ж, до цього йшлося. Та воно й краще. Чим робити на мачушиних дітей, звичайно, краще на себе, на своїх дітей. Так тому й бути! За зиму дерево приготує на хату, щоб з весни й будувати почати. На батьківській садибі ніде другу хату ставити, доведеться в Рокит-ному. Незвично, мабуть, буде після села на хуторі жити. Ну та не сам же. З Орисею! А недарма і в пі^ні співається: "Хоч у полі під вербою, аби, серце, із тобою!" Виросли, мабуть, за ці роки верби та тополі біля криниці. А вишні, мабуть, уже родять. Та й потім не таке там і безлюддя — хат з десяток уже є. Буде з ким увечері з цигаркою посидіти, про життя поговорити. Та й в село — не така вже далечінь, дві версти. А в хутір Чумаки і версти нема. А головне — під боком вся земля твоя. І таке роздолля! Куди не глянь — як море, хлюпаються хліба...
Грицько так замріявся, що й забув, де він є. І раптом кинувся — хтось ляпнув його по плечі.
— Грицько? Ти що, не поїхав, виходить?
— Як бачиш,— знизав плечима Саранчук, невдоволений на Павла, що так нагло розвіяв його мрії.