Катря й не чула, як до кімнати зайшов Артем. Кинулась лише тоді, як тиха розмова чоловіків за столом раптом сплеснулась веселими вигуками. Вона підвела голову, і перший, хто в очі впав їй, був саме він, син.
Стояв на порозі в шинелі, в сірій солдатській шапці-плетьонці. Засніжений увесь. Навіть брови та невеличкі вуси зараз були волохаті і мовби посріблені сивиною. І від цього зараз він видався матері ще більш схожий на батька. Та й не лише на виду схожий. Ось він зняв шапку, ударивши об долоню, обтрусив з неї сніг, а тоді — чисто, як і батько, бувало, утерся шапкою і одразу став молодий, чорнявий. А очі сірі, як і в батька. І голос такий же соковитий, густий.
— Оце так гості! — Широкими кроками ступив до столу і весело привітався, тиснучи руки підряд — Мусієві Скоряко-ві, Тимосі. І з першого ж слова: — А чиї це коні, Тимоше? Не ваші часом?
— А то ж чиї!
— Що ти кажеш! — якось по-хлоп'ячому зрадів Артем.— І як же це до речі: саме цих саней мені не вистачає.
— А ти зачекай із саньми,— сказав Федір Іванович.— Сідай вечеряти. Гасаєш цілий день, не ївши, мабуть.
А тітка Маруся, що поралась біля плити, додала весело:
— Та ти, Артеме, спершу хоч по кімнаті роздивись! Артем побачив матір. Аж хлипнув грудьми од радості.
Поривний, ступив до неї і, обнявши, мовив:
— Ну де-бо ви, мамо, взялись! Отак несподівано. І отак Д9 речі.
— А хіба тебе, сину, діждешся! — осміхнувшись, мовила мати з легеньким докором.— Коли те літо було! А ось уже різдво незабаром. Все ніколи про матір здумати?
— Чи повірите, мамо, їй-право, так закрутивсь! — Він скинув шинелю, узяв низенький стільчик і сів біля матері.— А чи згадую? Таке скажете, мамо! Оце, йдучи сюди, так думав про вас!
— Що ж ти думав, сину?
— Хіба розкажеш: дуже хотілося побачитися з вами. На душі якось бентежно. А особливо коли здумаю...
— Так як же сталося, Артеме, що тобі саме цих саней не вистачає? Випадкових саней! — спитав раптом Федір Іванович.— А якби не приїхали добрі люди?
— Прорахувався трохи. Важкувато буде на двох бендюгах.
— "Прорахувався"!
— Та хіба ж думалось таке: в коліно вже снігу ввалило і ще мете.
— Нового нічого? — спитав Кузнецов.
— Ні, все, як було. Тільки варту біля казарми увечері посилили. Спарені стоять вартої^. Ну, та це їх не врятує. У мене на них такі Іллі Муромці , що й писнути не дадуть. Білі халати пошили, щоб непомітно підкрастись...
Мати насторожилась. Подумала одразу ж: он чого на душі, каже, бентежно! І в самої тривожно забилося серце. Але й крізь тривогу мимоволі милувалася сином. І знову, як кілька хвилин тому, в жесті його, в інтонації раптом угадувала щось батькове в ньому. І від цього ще більша ніжність до нього виповнювала серце, ніжність до сина і невимовна вдячність життю за все, чим отак щедро обдарувало воно її тоді, ще замолоду, і що призвело її до материнства. За зоряну ніч оту на току, коли, склавши з Юхимом останні снопки в стіжок, потомлені сіли спочити; за пісню журливу на греблі; за щире Юхимове слово до неї в гіркій удовиній її самоті. І хоч мимоволі спливли в пам'яті каламутні дні каяття та розпачу, коли ще жива була Юхимова жінка, але й потонули одразу в інших спогадах — ясних і барвистих. З Юхимом побрались-таки потім. І, дарма що обоє були отакі злидні,— жили в любові та згоді. Дітей ростили... Пригадався Артем — малим хлопцем. Отакий і ріс при батькові — завзятий, цікавий до всього, добрий та ласкавий, тільки розбишака великий. Скільки доводилось батькам вислухувати скарг на нього. Немало й перепадало йому від батька. Але частіш навпаки — вислухає Юхим уважно скаржника, а тоді до сина: "Молодець! Отакий і рости, сину,— сердитий на всяку неправду. То буде людина з тебе, а не чортзна-що!"
Зусиллям волі мати одігнала ці спогади і знову прислухалась до розмови.
— Гляди тільки, Артеме,— говорив Федір Іванович,— як би ти з людьми не прорахувавсь. Чи не мало буде — два взводи?
— Ні, ке мало,— упевнено відповів Артем.— На саму операцію я й двох не беру, а тільки один. Вистачить! А другий взвод буде в заставі, за квартал від казарми. Щоб в разі якої несподіванки прийняти на себе удар. Дати своїм проїхати ті дві версти по Полтавській вулиці до патронного заводу. Я спеціально звелів Рябошапці і хлопців підібрати із Слобідки. Розійдуться потім по домівках.
— Ну, гаразд. Тобі, зрештою, видніш,— після паузи сказав Федір Іванович і встав із-за столу.
— Тримай зв'язок з Теслеиком,— додав Кузнецов.— Він сьогодні чергує в комітеті. А зараз не йди нікуди, вечеряй, відпочивай.
— Та треба б трохи відпочити. Все начебто зроблено вже. Ще б тільки сани мені одні.
— Тобі козирки, бачу, потрібні! На підрізах! — озвавсь Невкипілий.— Мужичі рожнаті тобі не годяться.
— Годяться, Тимоше, та як же...
— Дарма! — не дав доказати Тиміш.— Ще віжки як-небудь і в одній руці вдержу.
— Ні, ні, Тимоше,— втрутився Федір Іванович.— Діло таке, що напарник тобі не помішає. Та це вже Артемів клопіт.
Тоді Мусій Скоряк:
— Ех, якби це мені літа, хоч би ось... твої, Грицьку! — І примружено глянув на нього: — Мо справді поміняємося на сьогодні?
— Ні, не рискну,— спробував жартом обійтись Саранчук.— Ще сподобається, та не захочете одмінюватись, що я буду тоді?
— Грицько відпадає,— сказав Артем.
— Чому? — спитав Федір Іванович.
— Він мене ще вранці,— замість Артема відповів Грицько,— відшив од революції.
— Відшив? Як це? — зацікавився Кузнецов. І перевів погляд з Грицька на Артема.
— "Двоє б'ються — третій не втручайся! — каже.— Без тебе обійдеться! Ти — ори, мели, їж!" Одним словом... забув, як це по-іноземному зветься. Ну, відштовхування середняка. "Нейтралітет!" — згадав-таки.
— От бісові діти! — засміявся Федір Іванович, знімаючи з вішалки кожушок.— Уже подряпатись встигли! — Потім до Артема: — Ти що ж оце, братику? Дурниця все це!
— Атож,— хитнув головою Кузнецов, теж одягаючись.— Загнув! І міцно загнув! Хіба партія так нас вчить!
І знову Федір Іванович:
— Нейтралізація середняка — хіба ж це: "без тебе обійдеться!". Та коли б мені сказали це, Артеме, не при тобі — не повірив би. Ну, та ми з тобою ще поговоримо. Не час зараз. Ти таки справді ляж, відпочинь хоч годинку.