* О, дуже, дуже добре! Давайте! (нім.) — Ред.
Принаймні так думали в юрбі коло воріт, уважно стежачи (бо нічого не було чути сюди) за кожним рухом і Мусія і німців. Хоч насправді про глечик Мусій тоді зовсім не думав, а просто стояв оторопілий, побачивши серед німців на тачанці одягнутого в німецьку форму не кого іншого, Теличку Антона, котрий, як поїхав був іще зелених свят до Славгорода, то й по сей день не вернувсь. І не тільки він, а й Грицько Саранчук, і Христя гармашівська... Побачив і Теличка, що Скоряк упізнав його, то не став критися далі, а сказав, силувано посміхнувшись: "Та я, я, дядьку Мусію, авжеж, Антон. Годі вам придивлятись. Та й це все — свої хлопці. А маскарад оцей — воєнна хитрість. Второпали?" — "Уторопав!" — в тон йому відповів Мусій, таки справді все зрозумівши одразу. І ту ж мить відчув на душі велику полегкість од того, що то німці сидять арештовані, а не свої люди. Але водночас пройняла його й велика тривога. Тому спитав мерщій: "Ну, а що ж ви, хлопці, з ними надумали?" — "А твоє яке діло?!" — грубо відказав йому циганкуватий. "Як то яке?! — уже зовсім оговтався Мусій.— А в разі чого на кому все те око-шиться? Ти був та загув, а ми, котрі мирні люди, потерпай!? Чи думаєш, що для них штука велика хоч би й усе село димом пустити?!" Тоді сказав третій лісовик, котрий не озивався досі. Був наймолодший серед них, але, як видно, був за старшого в них. "Не турбуйся, старий! Нічого ми їм лихого робити не будемо".— "Амністія!" — встряв у розмову Теличка, може, тільки для того, щоб показати Мусієві, що й він тут не остання спиця в колесі. "Відпустимо,— продовжував третій,— вже за одне те, що не дурні були: без пострілу віддали нам всю оцю череду. І немалу! Вважай, старий, на цілий товарний состав. Та ще й кулемет на додачу. Ну, а тепер іди собі, чоловіче добрий. Бо як би тобі оця балачка з нами потім боком не вийшла".— "Та про мене нікому ні гу-гу!" — докинув Теличка.
Авжеж! Це Мусій і сам добре тямив. Бо одне діло, коли невідомо, хто одбив той гурт, і зовсім інше... Доведи потім, що Теличка був сам-один серед чужих, а не навпаки: всі, як один, вітробалчанські були разом із ним. Тому, повернувшись до юрби біля гармашівських воріт, Мусій про зустріч свою з Теличкою не сказав ані слова. Та й про самий "маскарад" хотів був промовчати, хоч і дуже кортіло розказати, проте, напевно, поборов би таки спокусу, коли б добрі сусіди не дошкулили своїми ущипливими жартами. І якраз Остап Гармаш перший почав: "Е, дядьку Мусію, що ж це ви мене отак підвели! Я за вас, можна сказати, поручився — "меткіший", а ви отак сплохували". І пішли один по одному: "Добре, що не розгубився чоловік. Еге ж, чисто, як в отій приказці — "на тобі груш, та мене не руш!" — "Але чи ж вони хоч спасибі сказали за твою хліб-сіль?!" Що? Мусій здригнувсь на цей дурний жарт. Може, коли б це сказав хтось інший, а не осоружний йому Хома Гречка з белебня, попихач Гмирин (ішов у кузню та зустрів череду на греблі, ото й пристав до першої юрби, щоб переждати), Мусій і не звернув би на ці слова ніякої уваги. А то мимоволі насторожився. Те, що тут язиком ляпнув Гречка,— не біда, а от якщо у себе на кутку почне верзти, а люди ж не були свідками того, як все це сталося, то, гляди, й справді подумає дехто чорти батька зна що про нього! Щоб запобігти цьому, вирішив одразу ж вибити всякий грунт з-під ніг у Гречки і обірвав жарти: "Ну й годі язиками молоти всяку дурницю! "Мусій сплохував". Хотів би я на будь-кого з вас подивитись, як би він повівся, на моїм місці бувши. А що вже ти, Остапе, то, напевне, в штани напустив би. Від самої несподіванки!" І після цього коротенького вступу став Мусій розповідати принишклим від цікавості слухачам про все, що з ним трапилось щойно біля тачанки. Розповідав докладно і майже не даючи волі своїй загалом досить буйній фантазії. Тільки й того, що змушений був на заміну Антонові Теличці вигадати іншого третього на тачанці (і, звичайно, для більшої переконливості вважав за потрібне зобразити його не менш колоритним за Теличку), та десь вже під кінець розповіді — на запитання котрогось із слухачів — чи не питав у них, куди вони череду гонять (може, людям роздаватимуть, у котрих німці позабирали?), Мусій аж плечима знизав обурено. Чи то вже такий недотепа він! Як би ж то не спитав!? І зразу ж переказав свою з ними розмову на цю тему, хоч насправді такої розмови й не було. Але, на думку Мусія, цілком могла бути.
— Ні, людям потім. Своїх дірок, кажуть, вистачає: хоч би з боргами розплатитися. Та вже ж не з якими! Не перший місяць у лісі, і скільки їх там є — сотні, коли не вся тисяча. Та й кожному ж їсти треба. До того ж, як той казав,— не хлібом самим живе чоловік. Треба ж і до хліба. Добре, хоч річка через ліс протікає — рибу ловлять. Але хіба ж на всіх настачиш? Тому й "напозичались" всякої скоромини, найбільше яловичини,— і в Підгірцях, і в Зеленім Яру. і в Глибокій Долині...— де тільки можна було, чи де сама необережно забреде в гущавину. Повіддають тепер людям. Але дещо й собі залишать надалі. Бо не видно ще кінця-краю німецькій навалі. Та й кінець не прийде сам. Не кому ж, як партизанам, доведеться кінець той робити. А для цього, кажуть, цілі полки війська потрібно сформувати. Людей вистачить, а от із харчами клопіт. А треба ж і взуття, та й амуніцію. Не для чого ж у них там і свої чинбарі, і шевці, й кушніри. Бо то не армія, то не вояка, коли хоч і з рушницею в руках, а босий; хоч і на коні верхи, а без сідла, охляп...
Поки Мусій розповідав усе це, намагаючись викласт якнайбільше відомостей про життя лісового краю, що їх мав з людських переказів, кінчили напувати худобу і стали з вигону згонити на дорогу, збивати в гурт. Три вершники виїхали наперед. І всі, як один, наче жива ілюстрація до Скорякової розповіді: хоч і оружні були всі, але кожен на коні охляп; а один, крайній звідси, був навіть босий — ступнями в мотузяних стременах.
Нарешті рушили. Услід за чередою, як і тоді, йшли троє роздягнених німців. А за ними їхала тачанка з переодягненими в німецьку форму партизанами.
Поминули школу, волость.