— Як видно, задрімали, мамо. А я боявся злякати вас раптовою появою. Ото й став тихенько звати вас.
— А чого ж раптовою? З минулої ночі вже чекаємо... Ну то до кого ж найперше вести тебе? Розкотились усі по оселі, як той горох.
— До Орисі, звичайно.
— Гаразд. Приголуб, сердешну. Але ятрити рани не треба
даремно. З Христею поговори лагідненько. Щось вона дивна
мені. Пригадую ж, тоді як на Орисине весілля приїздила,— ве-
села, привітна була. А тепер... чи вона хвора? Чи горе якесь?
Думала спершу — журиться по тобі. Але ж учора, як Уляна
сказала, що — живий і що бачили тебе в Славгороді,— дуже
зраділа, а потім мовби ще гірш засумувала... Та як не допи-
тувалась, нічого не каже. "У животі болить, щось погане,
мабуть, із'їла". А чує серце: неправда. Ти таки допитайсь.
Може, тобі скаже. —м
Обережно попід стіною вони пройшли в сіни, і мати відчинила рипучі двері в хижу. За нею переступив поріг і Артем.
— Чи ви спите вже? — спитала мати, бо в хижі було тихо, мовби нікого там не було. Артем клацнув своєю запальничкою.
На помості між двома лозовими кошелями на постелі сиділи Христя й Орися, пригорнувшись одна до одної, а очима сполохано дивились на двері. І, певно, не одразу впізнали в невірному мінливому світлі, бо якусь часинку отак і сиділи нерухомо, аж поки Артем, підступивши до помосту, не сказав привітно:
— Здрастуй, Орисю! Здрастуй, Христе!
Дуже радий зустрічі, він пильно її жадібно вдивлявся в рідні обличчя, потім погасив запальничку і, намацавши в темряві Орисипі плечі, ніжно обпив і пригорнув сестру до грудей.
— Я знаю все! — сказав тихо і журно.— І всією душею співчуваю тобі в твоєму горі. Журбу твою розумію. Проте не стану тебе розважати. Бо це неминуче: кожен має пройти через своє горе із краю в край. Не треба тільки даремно туп-цюватись на місці.
— А я й досі не вірю ще,— тихо озвалась Орися.— Може, що не бачила його мертвого. Все думаю: помилка, може.
— Ні, Орисю, помилки нема. Оцими руками опускав його, бідолаху, в яму.
Орися впала лицем до його рук і забилась у плачі. І, поки не перестала, всі журно сиділи, не знаючи, як зарадити їй. Врешті обізвалася мати:
— Щось треба, сину, з Орнссю робити. Кудись треба податися їй із села.— І розповіла про свою розмову з Павлом про Орисю.
— Обійдемось без нього,— сказав Артем. Оце ж він того й прийшов, щоб забрати Орисю з собою в Підгірці. Нехай мерщій і збирається в дорогу.— А ви допоможіть їй, мамо.
Коли залишились у хижі з Христею удвох, Артем сів ближче до неї, обняв і пригорнув до себе. Христя принишкла. Але, коли рука його сковзнула їй до грудей, різко відсторонилася. Артем застиг, пройнятий якимсь недобрим передчуттям. Спитав невдоволено:
— Що сталося?
— Не треба, Артемку. Я ще хвора.
— І вибрала ж час! — напівжартом обуривсь Артем, хоч у голосі й чулося невдоволення.
— Не про те мова.
— Не про те?
Артем нічого не розумів. Але замість того щоб допитатися мерщій, він дав цілковиту волю своєму роздратуванню, для якого, здавалосьТ^були всі підстави. За півроку з отої їхньої останньої зустрічі в Попівці з якою втіхою він згадував отой тиждень, що йому подарувала доля к різдву, перетворивши його на справжнє і суцільне свято від першого дня до останнього. Навіть уже першого дня — після стількох років роз-стания — відчув себе з нею тоді легко й невимушено. Але того, першого, вечора вони ні до чого ще не домовились — ні відносно своїх майбутніх взаємин, ні щодо Василька. І ліг спати на лаві, не дуже упевнений, що пощастить порозумітися, а відтак і зійтися з нею. Та вже другий ранок приніс йому несподівану радість. Коли, упоравшися з мливом у вітряку, намірився був зразу ж після снідання податися на залізничну станцію. Як вона мило і легко одговорила тоді його. І, замість того щоб іти йому на станцію, пішли удвох в хутірець поблизу села, до Христиної подруги Віри в якійсь справі, але в заметілі — ні, не заблудились, а просто обоє дуже хотіли побути наодинці якомога довше, тому й опинились у затишку під ожередом соломи в полі. А того ж вечора в досить тісному колі — дядько Данило Корж та Віра з своїм Левком — згуляли "весілля". До самого світанку не розходились гості й "молоді" не вкладалися спати. Проте другого дня, коли вже й Віра з Левком пішли, і Данило Корж поїхав додому, молодята відчували себе зовсім добре, тільки, замість того щоб спати лягти, цілий день поралися в господарстві. Христя до обіду а матір'ю біля печі, а по обіді стала допомагати Артемові хату вшивати зокола кукурудзяним бадиллям. І так любо було їм удвох працювати, так захопилися, що навіть незчулися, як надійшов свят-вечір і заколядували на селі...
З усіх свят якраз різдво було для нього ще з дитинства найулюбленішим святом, а з усіх днів різдвяних свят — наймилішим саме свят-вечір. Покупані матір'ю, всі вони, діти, у білих сорочках сидять за святковим столом, де на покуті урочисто возсідає батько; мати ще порається біля припічка, але ось і вона, поставивши миску зі стравою на стіл, сідає поруч батька. І починається свята вечеря. Та справа не в їжі. Хоч, певна річ, і смачнішим, аніж у будень, стравам вони віддають належне. Справа в самому піднесеному настрої, в напруженому чеканні отого бентежного чуда, коли батько почне у шибку кликати Мороза на вечерю: "Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти!" І хоч відомо вже з минулого різдва, що не прийде Мороз, але й цілковитої певності нема: а немов передумає на цей раз та й таки прийме запрошення? Холодок підступає вже до серця, а уява малює — наче рипнули сінешні двері, ось-ось відчиняться хатні... Орися, як і належить дівчині, з самого початку не витримує напруження — пригорнулась до матері, але навіть і вона не встигає як слід настрахатись, бо з подальших батькових слів зрозумілим стає, що й цього разу не прийде Мороз на вечерю. "Ну як не хочеш, то й не йди! — не вельми засмучений з того, говорить батько.— А тільки не морозь наших..." — і далі перелічує всіх свійських тварин, котрих навіть і хвоста не бувало ніколи (окрім овечат) в їхнім дворі. Потім візьме ложку, та, перше ніж почати їсти, прислухається пильно, і до матері: "Що воно мені — паче двері сінешні прочинені". Мати виходять у сіни й за якусь мить вертаються в хату: "Авжеж, були прочинені. А на ключці ось оце висіло". В руках тримає ворочок з гостинцями. Боженьку! Чого тільки в тім ворочку нема! І цукерки в сопілку завбільшки з барвистими паперовими китицями, і жамки крамні у формі коня чи зірки, і маленькі цукерки з прегарними малюнками па паперових обгортках, якими потім Орися прикрасить на печі весь свій куток, і волоські горіхи, і пироги з маком та з калиною.