— Славна дівчина! — сказав Федір Іванович.
— А ти звідки знаєш?— спитав Мусій.
— ^ув у жовтні в Петрограді. Делегатом на Другому з'їзді Рад .
— Он як!— зацікавився Невкипілий.— Так ви, Федоре Івановичу, виходить, і товариша Леніна бачили?
— А то ж як! І коли з трибуни говорив він. І потім — в залі, серед народу. Зблизька. Отак, як тебе зара бач
— Скажи ти!— зітхнув Мусій.— І випаде ж щастя таке! Хоч розкажи, який же він із себе. Я його ще і на портреті не бачив.
— Та як розповісти! Не так це просто. Сліз таких нема. Глянеш — мовби звичайна людина. Невисокий на зріст, дуже рухливий, борідка, підстрижені вуса. Очі трошки розкосі, гострі, чіпкі. Високий лоб. Побачив би на вулиці і, не знаючи, хто він, примітив би, звичайно, але так — наче нічого особливого. А ось коли придивишся, та ще особливо коли він говорить з трибуни,— зразу розумієш, який він зовсім незвичайний. Така сила в ньому. Наче магніт якийсь душевний в ньому,— дивишся, і не можеш очей одірвати, і не можеш думати інакше, як він. Одним словом, вождь народний.
Кілька хвилин усі мовчали. Федір Іванович перший заговорив:
— Так про щг^ пак я? Ага! Вирвав часинку, забіг на Виборзьку сторону0 . Увечері якось. Якраз удало — вся сім'я в зборі. Ну, познайомились, роздав усім гостинці. Але головний гостинець, звичайно,— головній хазяйці. "Це тобі від тата,— кажу.— Знаєш тата? Де він?" Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію. Але дід Іван незадоволений лишився такою відповіддю. "Ва-силинко, та то ж татова карточка. А де він — живий?"— "Там!"— І раптом оченята стали такі сумненькі. Навіть про гостинці свої на хвилинку забула.
Кузнецов відчув, як у нього защипало в очах і горло здавили сльози. Він глибоко затягся цигаркою і сказав, за усмішкою ховаючи своє хвилювання:
— Тямуще дівчисько! Жінка пише в листі...— І обірвав себе:— Ну, та це ми трошки вбік звернули...
— Так, виходить, живий і батько ще?— перебив його Мусій.
За Кузнецова відповів Бондаренко:
— Мало сказати. Червоногвардієць! Царський палац штурмував!
— Так, старик у нас бойовий. Та не такий і старий він іще, шістдесят з чимось...— І замовк. Потім сказав:— Ну, та не про це мова зараз. А родом ми із Рязанської губернії. І тепер іще родичі живуть там,— двоюрідні, десятиюрідні,— півсела. Теж отакі саме, як кажете,— зливні, біднота, а то й просто батраки в поміщика. Терпигорево — село називається. Про нього і мова.
— Ну й назва!
— Підходяща. Так от послухали мої земляки, терпигорів-ці оці самі, більшовиків і добре зробили. Ще восени вигнали поміщика з маєтку. Землю забрали. Вчасно обсіялись. У кого своє тягло — ті самі по собі, а батраки та біднота безтягла — гуртом, поміщицьким тяглом та реманентом. А урожаєм уже потім поділяться.
— Гуртом, кажеш,— обізвався Мусій.— Ну, це у вас там, у рязанців, легше, може: більше звикли гуртом. А у нас, на Полтавщині, та і в інших губерніях — подворники, а то і хуторами живуть. Ми на те, щоб гуртом,— не дуже. Недарма у нас і приказка така є: "Гуртове — чортове". Гуртове — це значить спільне,— пояснив він Кузнецову.
— А мені перекладати з української не треба,— усміхнувся Кузнецов.— Без малого рік, як на Україні. Розумію. "Гуртове — чортове"? Ні, цю приказку треба забувати.
— Та як же її забудеш!
— Мусію Степановичу,— сказав Бондаренко,— але ж у нас про гурт і інші приказки є.
— Та є,— згодився Мусій.— Хоч би така, наприклад: "Гуртом добре і батька бити". Ти про цю, Федоре?— Всі засміялись.— Ну та жарти жартами,— продовжував Мусій.— А то справді — подумає чоловік... Ні, іноді, коли це дуже потрібно, ми уміємо й гуртом працювати. Недарма у нас кажуть: "Де людей купа, не болить біля пупа!" Ось, скажімо, хату доводиться ставити. Робимо це звичайно толокою, тобто всі сусіди разом. Дуже навіть весела робота буває: з чаркою, з піснями. На молотьбі в супрязі теж, але це — коли-не-коли. А щоб день у день, як батрак в економії... Е, ні! Коли ж усе життя мужик, і навіть щонайбідиіший,— тільки й думав про те, як би на своє, хоч мотузяне хазяйство стягтися... І щоб іменно тепер...
— Мусію Степановичу,— перебив його Кузнецов,— та вам же ніхто цього не нав'язує. Будете хазяйнувати, як самі захочете, як вирішите на місці. А вже потім на власному досвіді переконаєтесь, що це для бідноти не вихід, що хазяйнувати по-старому в дрібних господарствах не можна. Саме про це і говорив Володимир Ілліч Ленін на з'їзді якраз селянських депутатів: якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоч і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель, бо розруха насувається з кожним днем, з кожною годиною... Але перш за все, Мусію Степановичу, відібрати землю у поміщиків. Без цього нема чого і город городити. Треба всіх отих, як їх там у вас,— гмир, пожитьків у три шиї гнати від влади. Треба тісніше об'єднатися бідноті з батраками економій. Щоб не куркулі вершили справи у вас там, на селі, а ви, біднота. Адже вас, бідноти, більше! І не треба слухати тих, хто говорить —"почекаймо, більше чекали!". Відкладати нема чого. Тим більш, що це тепер уже ленінським декретом узаконено. Чули ж за декрет Ради Народних Комісарів про землю.
— Чи чули! Та про цей декрет ленінський тільки й розмов на селі. Та ось диво: чого він, отой декрет, для нас сили не має? Немовби ми в іншій державі живемо.
— А так воно і є, дядьку Мусію,— сказав Саранчук.— То ж — Росія, а ми — Україна.
Федір Іванович пильно глянув на парубка. Мусій аж на стільці засовавсь.
— І хто її видумав? Україну оту! Де воно взялося це все: "вільне козацтво", "Просвіта", тіятри в поміщицькій клуні... Аби чим народ заклопотати. Щоб одвести думки на манівці. Од землі подалі.
— Україну ніхто не видумав, Мусію Степановичу,— сказав Федір Іванович.— Вона була, є і буде. Тут інше питання: якою хочуть, щоб вона була для нас? Рідною матір'ю чи мачухою?
— Хто це "хочуть"?
— З одного боку, самі ж трудящі і більшовики в тому числі, єдина партія, що захищає інтереси цих трудящих. А з другого — буржуазія українська: поміщики, фабриканти та їхня агентура — націоналістичні партії.