На сторожову заставу поблизу хати лісника прибув, коли вже звечоріло. Так вони й домовлялись із Грицьком Саранчу-ком іще в Підгірцях. На заставі його мав чекати котрийсь із Саранчукових хлопців, який і буде йому за провідника. Проте замість котрогось із хлопців чекав його тут сам Грицько.
— А чого — сам? Не знайшлося послати когось іншого?— Коли вже простували від застави до узлісся, спитав Артем.— Чи ти, може, після збору загону ще й на селі не був, оце тільки добираєшся?
— Та ні, був на селі. А от якраз у Байраці не довелось...— І на здивування Артемове, бо при ньому ж тоді, зразу по обіді, від'їздив і він з усіма разом із Підгірців на збір загону, пояснив, що не доїхав тоді до Байрака. На півдорозі з тачанки сплигнув.— Бо це ж треба, справді, волячу шкуру мати, як на Кандибі, щоб витерпіти всі оті незаслужені образи Кушніра.
— А чим же він образив тебе?— здивувався й занепокоївся Артем. Грицько тільки й чекав на це запитання (може, заради цього й прийшов — подумалось Артемові), бо зразу ж охоче став розповідати.
Почалось, либонь, з того, що за весь час у Підгірцях п'яти хвилин не викроїв Кушнір, щоб поговорити з ним. Хоча поза очі напередодні — сам Кандиба розповідав потім — дуже цікавився ним та все докопувався, дарма що немало вже й сам знав, невідомо з яких джерел,— і про стосунки його з Івгою, і про перехови в школі юнкера-панича, і навіть про доброзичливе ставлення до Грицька старого Погорелова... Проте під час особистої зустрічі сьогодні ні словом не обмовився. Можна було подумати, що Кандиба зумів розвіяти геть-чисто всякі його сумніви. А виявилось, що була тут зовсім інша причина. Просто відтягував розмову на останні хвилини.
— Того й на тачанку до себе запросив. І тільки-но виїхали з двору, зразу й став обмацувати мене.— Від самого спогаду Грицько мимоволі здригнувся з обурення.
— А ти що, лоскотів боїшся?— пожартував Артем.
— Не боюсь, а гидко! Яке йому, зрештою, діло до того, з ким я кохаюсь?! Я ж не цікавлюсь партійною приналежністю його жінки чи полюбовниці — не знаю, як там у нього,— то чого ж він стромляє свого носа в моє ліжко?! Або таке: чого я взагалі зв'язався з партизанами? Коли ж міг би цілком вільно хліборобити собі з батьком; благо — є на чому, бо й своєї земельки є, та й поміщик Погорєлов, напевно, не буде ж невдячною свинею... Сам не тямлю, як я стримавсь. Згадав, що гвинтівки, належні мені, лежать іще в Гусаковій коморі, ото — через те. І навіть намірився щось відповісти йому, почав навіть чемно так: "Датуйте мені, але..."— і не спромігся далі, зірвавсь. Збагнув раптом всю принизливість свого становища: він мені тикає, а я його величаю; він мені по-своєму, по-російському, а я... спрацювала-таки ота пружина, туго накручена солдатською муштрою!— таким суржиком мелю, що аж самому гидко. Та бий же тебе лиха година! Не на нього, на себе лютую — за оцю рабську мою психологію. І рубонув раптом зозла: "Слухай-но, браток.— І вже тепер щирою вкраїнською мовою:— А чи не здається тобі, що запитання оце твоє дурне і я міг би тобі поставити: чого ти — в партизанах? І навіть з більшою підставою, аніж ти мені. Бо як не є, а ти ж — росіянин, хоч і тутешній, для тебе тяжке лихо оце у нас на Вкраїні — окупація, грабунок серед білого дня, але й тільки; а я ж українець, для мене це — рідну матір мою ґвалтують просто на очах у мене! То є різниця? В кого більше підстав?!" Скривився, бачу, а мені байдуже. Бо в ту мить я вже вирішив був усе. А тільки жаль було гвинтівок. Питаю в Кандиби — чи не можна завтра прислати по них, дарма що іржаві, самі вже доведемо їх до діла. То Кушнір не дав Кандибі й рота розкрити. Сам відповів за нього.
— Невже відмовив?— не втерпів Артем.
— Мало сказати —"відмовив". Але ж як! І зараз, при самій згадці, аж у голові макітриться! "Уж очень ты шустрый, парень!" (Не поспішай, мовляв). Поки не перевіримо кожного з твоїх просвітян щирих, а заодно й тебе самого, та — з пісочком!— і мови не заводь про зброю!.. Ну що б ти вчинив на моєму місці?
— А Кандиба що ж на це?— спитав Артем, ігноруючи Грицькове запитання, як чисто риторичне.
— Наче води в рот набрав. Слова не сказав на підтримку мені. І подумав я: що — той, що — той! Обоє — рябоє. І ну вас к лихій матері обох!.. Та й взагалі, ну скажи, Артеме, на хріна мені все це здалось?! Мало ще мені ввірилися за три роки війни благородія всякі, щоб ото я ще й тепер... В якому вій чині в царській армії був? На кадрового офіцера не скидається начеб; з "плескачів" скороспечених, мабуть, із прапорщиків?
Артем сказав, що, наскільки йому відомо, Кушнір ніколи у війську не служив; навіть і під час війни — каторгу свою відбував десь аж в Якутії. Відповідь ця Грицька неабияк збентежила, і він довго йшов мовчки, як видно, трудно освоюючи нові, не відомі досі йому і зовсім не сподівані факти з Кушнірової біографії. Нескоро вже обізвавсь:
— Ну що ж, каторга справді — діло сурйозне. І це, звичайно, трохи міняє справу, але не так вже й круто. Якщо поміркувати, то хіба й ми з тобою, Артеме, на війні не ту ж каторгу відбували! А тільки — куди важчу за якутську. І нема чого нам прибіднюватись, ставати "руки по швах" перед кожним без розбору, хоч би й політичним каторжанином.
— А чого ж без розбору? У партизанський штаб губком його призначив.
— Отож. Тому й виникає мимоволі питання: біля сорока мільйонів нас, українців, і народ ми працьовитий, здібний, волелюбний, з такою — хоч і трудною, але ж і славною історією, то невже ми не можемо і зараз, у двадцятому сторіччі, на другому році революції обійтися... без "варягів"?
— Це ти про Кушніра? То який же з нього "варяг"! — знизав плечима Артем.— Що росіянин? Е, Грицьку, щось ти не з того тону співати став! Чи не за ївжиним камертоном?
— І ти туди ж!— спалахнув Грицько.— Просто не второпаю, чого ви всі на ївгу! "Націоналістка"! Ну то й що? Чому це неодмінно вона має на мене шкідливо впливати, а не навпаки, я — благотворно на неї?
— Дай бо нашому теляті вовка з'їсти.
— Так от знай: за ці півроку від колишньої ївги мало зосталось. Вона вже і не в партії навіть. Довів-таки, що не жіноче це діло. Не дуже, правда, й опиналась: "Може, й маєш рацію, бо тут хоч би на тебе пороху стало!" Опростилася: пекти-варити навчилась, сама шмаття пере, не гребуючи і моїми підштаниками...