Та обставини склалися так, що потім не до того вже було їм обом. Саме напередодні його повернення скоїлось оте лихо: роззброєння полуботківцями саперного батальйону, єдиної військової частини гарнізону, па яку можна було цілком покластися. І ні Гайового, ні Бондаренка в місті. Бо за кілька днів перед тим виїхали до Києва на Всеукраїнську партійну нараду, а звідти — в Харків, на Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Вона ж залишалась у партійному комітеті за Гайового. Розгубилась, звичайно. Проте за допомогою Кузнецова та покійного Тесленка скоро й оговталась. А тут іще й Бондаренко, дізнавшися в дорозі про прикрі події у Славгороді, вернувсь у місто. І врешті пощастило-таки дати відкоша гайдамакам. Хоч би вже тим, що вдалося вихопити свою зброю із склепу при казармі (і зробив це Гармаш зі своїми червоногвардійцями) та організувати загальноміську забастовку протесту і велелюдний мітинг під більшовицьким гаслом: "Вся влада — Радам!" З Артемом хоч і бачились того дня, і навіть не один раз, але, звичайно, жодним словом не обмовились про те; та й дико було б!.. І лише третього дня на Слобідці отоді, перед самим від'їздом Артема із міста, вони повернулися до тієї теми. "Ненавиджу!— сказав Артем про Христю.— Але хочу, щоб і цього не лишилося в серці, навіть рубця!"
"Е, хлопчику мій,— вся пойнята любов'ю до нього і майже материнською ніжністю, думала дівчина тепер.— Такого в житті не буває: коли гоїться рана — рубець залишається назавжди. Та дарма. І з рубцем на серці я люблю тебе палко і віддано і любитиму до самої смерті!.."
Тільки десь перед самим світанком заснула цієї ночі Мирослава. Проте спала недовго, чи хоч годину. Бо, як розплющила очі, в хаті лише починало сіріти. І так же сіро було у неї на душі. І тривожно. Не тільки тому, що мала сьогодні залишати домівку, і рідних своїх, і рідне місто, де народилась і де минуло дитинство її та юність... І не тільки залишати, а віддавати на поталу ворогові!.. Тривожно було ще й за оту свою химерну споруду, з таким натхненням і радістю будовану вночі, але — чи не на піску? Те, що вночі здавалося їй незаперечним, зараз уже викликало сумнів. І насамперед — оте її цілком довільне тлумачення слова "зійшлися"— в розумінні "дійшли згоди". Чи таки справді найчастіше вживане воно саме в цьому розумінні, а в даному випадку — і найбільше ймовірне? Єдиний, хто міг іще зарадити їй, порятувати,— це Бондаренчиха, тітка Маруся. Дівчина схопилася з ліжка й підбігла до вікна, глянула на їхні вікна — світилося в них. Тоді мерщій стала одягатись. На запитання матері відповіла,* що до Бондаренків попрощатися. Щоб уже, коли приїдуть по неї, не затримуватись.
Тітка Маруся вже поралася в хаті, і нікого більше з дорослих дома не було: Таня пішла вже на роботу, а Федір Іванович і не приходив ночувати додому; у відчинені двері за перегородкою видно було — в одному ліжку спали Петрик і Василько (мабуть, отак сонного і принесла його Христя, йдучи на роботу). "Чого це ти так рано?"— привітно, але й здивовано разом зустріла її господиня. Мирослава розповіла, що від'їздить сьогодні з ешелоном, зайшла попрощатися. І засмутились обидві. Посиділи погомоніли хвилин кілька, врешті Мирослава звелася з місця. "Ще я хотіла про одне вас, тітко Марусю, спитати..." Бондаренчиха терпеливо вислухала її і ще гірше засмутилася. Власне, це вже одне було красномовною відповіддю, але дівчина не задовольнилася цим. Тоді тітка Маруся сказала прямо: "Славонько, ну ти ж розумна дівчина і вольова,— викинь його з голови! — І щоб не було вже у неї ніяких сумнівів і ніяких надій, додала, згнітивши серце:— Ти питаєш... Та вона вже третій місяць вагітна від нього..." Сама потім Мирослава дивувалася, як у неї тоді не розірвалося серце! І де вона сили взяла в собі, щоб подолати оті п'ять чи шість сходинок із підвалу. Але східців ґанку свого — вже непевна була, що подужає, то опустилась знесилено на лаву біля столика під акаціями, і не знати, скільки б просиділа, коли б не спохватилася мати— виглянула з дверей.
Обійшлося тоді... А потім, уже в Князівці, власне, не так у самій Князівці, де мало й бувала, як по лісових хащах та по глухих селах лісових, серед людського горя,— і незчулась, як вилікувала своє серце. Хай і не зовсім іще, але вже цілком спокійно, незлобиво могла думати про Артема; і розважливо, як отоді, у Славгороді — до тієї "метаморфози" з нею, міркувала собі: "Ні, таки справді нема чого нарікати на нього. Бо зробив, як і повинен був зробити: вчасно розрубав вузол. І нехай їм щастить! Але ж і я люблю його!— озивалося серце.— Ну то й люби. Хто тобі не дає! Люби, мучся, серед ночі в тривозі кидайся зі сну..." А вчора, коли дізналась від Кушніра, що живий і мав би вже кілька днів тому сюди прибути, то цілу ніч не заплющила очі в тривозі. Бо де ж він міг забаритись отак, коли ходу з міста сюди всього кілька годин? Невже по дорозі в пастку потрапив?!
Тим-то, зустрівшись з ним оце щойно на стежці, не могла стримати ні подиву свого, ні буйної радості. Аж зашарілась була і замалим не кинулася, щоб обняти його. Але ж і він... Хіба не помітила, як і він зрадів їй. І зараз оце, розповідаючи про себе, не раз уривав свою розповідь і все поривався до неї з розпитами. Та вона ухилялась кожного разу, навертаючи його новим запитанням до розповіді про себе-таки.
— Ну а зараз, чого ж ви не в Байраці, з усіма?— І вкрай здивовано:— Що таке?— Бо перш, як відповісти, Артем сполохано оглянувсь і лише по тому сказав заспокоєно:
— Та ні, це вже було б не просто невезіння, а — диявольське! Коли б саме за ці десять хвилин, що стоїмо з вами, проскочив він...— І став розповідати про підступного Гусака. Але тепер уже стояв до його садиби в зручнішій позиції і прогалину на вгороді од повітки до конопель, де тільки й видно буде його на стежці, не спускав із поля зору.
— Ну, а ви ж, Мирославо, у Підгірці надовго?— скориставшися з мовчання пригніченої дівчини, спромігся нарешті перевести мову на неї.
— Не знаю. Мабуть, ночувати будемо в Зеленому Яру, а завтра — в Князівку. В Озерянську волость дуже треба мені. От лихо з цим сипняком!..