Кандиба розвіяв Артемів сумнів у самому зародку:
— Ну то гляди ж мені, Павлухо, не підведи!
— А я хіба підводив вас коли-небудь!— здвигнув плечима Гусак.— Ізделаємо!— Щоправда, коли саме — нічого певного не міг сказати. Зразу ж після свят з'їздить у Хорол. А не пощастить у Хоролі роздобути, то доведеться в Полтаву. І тут саме до речі, звичайно, було згадати про Андрійка. Спитав у Кандиби — як хлопець? Чи вже пішов на поправку?
— Ти б уже хоч мовчав!— сердито відповів Кандиба.
— Хотів же як краще. Та, видно, й сам тоді ж тієї іспанки захватав. Із самого ранку лихоманка тіпає. То оце й собі пообідаю та як залізу під кожух на цілі сутки!..— 3 тим і пішов.
"Шукай дурних! Ні під який кожух ти не полізеш!— подумав Артем.— Інше в тебе на думці!"
Не чекаючи, поки кінчать обідати всі, він виліз із-за столу, кинувши й Серьозі, щоб ішов за ним. А від порога кликнув "на хвилинку" Кандибу. І коли вийшли в сіни, сказав йому про своє відкриття. Кандиба навіть не дослухав. "Дурниця! І як можна на чоловіка отаке страхіття зводити! Та й потім — яким би то побитом міг він!.. Коли це було? У четвер, кажеш. Ну то як би ж він міг водночас бути і в Полтаві, і в Славгороді. Навіть того ж дня, у четвер, і додому вернувсь. Артем не добрав, при чому тут Полтава, то Кандиба пояснив, що якраз у Полтаві мешкає його тесть із тещею, у яких досі жив його Андрійко. І все ж таки Артем наполягав на своєму. Бо не могло статися, щоб і очі й вуха отак його підвели! (Не траплялося ще з ним такого!) Та й сама поведінка Гусака, коли оце зіткнулись були поглядами, отой страх у його очах цілком підтверджував це: він! А щодо Полтави, то, може, трапилась помилка. Може, таки не в четвер? Ні, нема ніякої помилки. Добре пам'ятає, бо хлопця ж привіз йому. Таки в четвер діло було. Пізненько, правда. Ну та не на крилах летів, а поїзди тепер відомо як ходять, повзають. Та ще й на Ромодані півдня просиділи, чекаючи поїзда на Хорол. От і виходить, що з Полтави вирушив ніяк не пізніше, як уранці. То яким би то чудом міг би він снідати в Славгороді!? "Та й потім — ти ж сам кажеш, що прізвище того Пашко".—"А Гусак же і є Пашко, бо Павлом звати. А писок його я добре запам'ятав, точно кажу: він! Через те й треба його взяти негайно". Категоричний тон Гармашів образив Кандибу: "Ну, це вже коли ти будеш отут командиром, замість мене, отоді... А поки я тут хазяїн, то ти з своїм уставом не сунься!" І пішов до столу.
Артем вирішив діяти на свій розсуд. Тим більше, що й Кушнір із Гудзієм, котрим Кандиба змушений був розповісти про свою з Гармашем розмову і, звичайно ж, не себе, а його представив у невигідному світлі як хлопця гарячкуватого поставилися до Артемової вимоги негайно заарештувати Гусака досить стримано. Власне, Кушнір і не проти був: не підтвердиться — можна буде й випустити; нічого з ним за ті кілька днів не сталося б. Але Гудзій категорично заперечував. І як аргумент навів отой крилатий вислів, що краще десятьох винуватих залишити без покари, аніж засудити одного безневинного. Отож, мовляв, нам — борцям за справедливе суспільство — сам бог велів триматися цієї гуманної засади. На зауваження Кушніра, що йдеться поки що не про суд, а тільки про арешт як запобіжний засіб, щоб не втік, Гудзій порадив інший спосіб: взяти його під таємний нагляд на той час, поки вдасться або незаперечно довести, що це саме він є отим підлим типом, або ж навпаки — з'ясується, що насправді він був того дня в Полтаві, а, значить, не міг бути у Славгороді. Але про те, як саме це можна буде здійснити, роздумувати зараз ніколи було, відклали на потім, як вернуться з Байрака. А тим часом наглядати за ним Кандиба наказав вартовому біля комори. Для проформи, скоріш. Бо цілком певен був, що все це — прикре непорозуміння. Яке через якусь годину гляди й розвіється. Еге ж, коли б то дав бог Гармашеві впізнати отого гада серед Пашків із Журбівської сотні. Хоч як це було дивно, але Кандибі зараз хотілося саме цього. Та, власне, що ж тут дивного! У загоні понад півтисячі народу. Хіба ж кожного взнаєш! А це — сусіда. Через тин. І отаке падло? То як же міг за три місяці не розпізнати його. Мало того, три місяці користувався його послугами. І навіть сьогодні оце... Та ще й надала морока звернутись до нього при всіх майже по-друзьки: Павлухо! А хіба ж кожен зрозумів, що це тільки, щоб піддобритись та більше заохотити його. Ні, нехай вже краще буде це котрийсь із загону! Тому несподівана відмова Артема їхати з ними в Байрак дуже знепо-коїла його.
— Та ти ж хотів на Пашків глянути!
— Немає вже зараз потреби,— сказав Артем.— 3 мене досить і одного Пашка. Якого нам якраз і треба.
І не поїхав, залишився з Серьогою в Підгірцях.
XXI
Артем мав, безперечно, підстави не покладатися на вартового біля комори в ролі наглядача за Гусаком. Бо як надумає тікати, то, звичайно ж, не сунеться в ворота і навіть навряд щоб вийшов із хати в двері, які добре видно від комори, скоріше за все вилізе в напільне вікно — в густий вишняк за хатою, далі — городом поміж соняшниками прокрадеться до річки, а там — на човен і — в лісі. Лови тоді його! За якісь дві години буде вже у Вітровій Балці, під крильцем у волосної варти. Тому, залишивши Серьогу, про всякий випадок, на колодках під Гусаковим тином, сам подався Вухналевим подвір'ям та садком аж у берег, щоб заступити шлях Гусакові до річки.
Отут, на стежці, несподівано й зустрівся з Мирославою.
Ішла з Харитиною Данилівною, щоб, пообідавши скоренько (тоді, з усіма, вони не спромоглися), знову вернутися в третій барак (клуню), де один із хворих потребував оперативного втручання. Про це й вели проміж себе розмову. І заклопотана дівчина, може, й поминула б Артема, який, щоб дати їй пройти, зійшов із стежки й стояв у тіні під старою грушею, коли б він сам не похопивсь:
— Мирослава?!
Дівчина мовби спіткнулась на рівній стежині, примружено глянула в тінь і враз зашарілася.
— Артем? Боже!— мовила тихо й ступила зі стежки йому назустріч.— Боже, яка я рада, що бачу вас Нарешті!
— Дуже радий і я, Мирославо. Страшенно!— тиснучи її маленьку тугу руку, сказав Артем, жадібно припадаючи поглядом до милого обличчя.