— Почекайте, поки я хоч у штани вскочу,— сказав Кандиба.
Тим часом із будиночка вийшов уже одягнений Цибулько і підійшов до гурту. Він теж знав Артема в лице і, радий, поручкався з ним. Чув, як видно, і розмову, то взяв зі столу пістолет та посвідку і віддав Артемові.
— Забирай своє і сідай поки що,— показав Цибулько на ослін біля столика під розлогою яблунею, збитий із грубих неструганих дощок, на вкопаних у землю ніжках.
За якусь хвилину з веранди спустився теж одягнутий вже, взутий, і навіть з наганом у кобурі на ремінці через плече Кандиба. Підійшов сюди й сів на ослоні поряд із Артемом.
— А ми вже сьогодні оце мали розвідувальну чи, може, й рятувальну групу посилати на розшуки. Якраз Грицько з хлопцями мав. Як тобі пощастило Книші пройти? Чи ти обминув їх?
Артем сказав, що вони прибули поїздом, а Книші ж — осторонь від залізниці.— Хто ми? Та нас аж троє. Злидень Єгор насамперед! Оце ж його й транспорт, а ми — тільки охоронці.
Всі, хто був тут, не виключаючи й недавніх його конвоїрів, бо Злидень був якраз з їхньої Піщанської сотні, зраділи страшенно і не могли вже стриматись, щоб не накинутися на Гармаша з розпитами про нього. Але Артем одмігся тим, що для розповіді немає часу зараз. Треба негайно ж возів хоч з десяток. І неодмінно кінних. Вагон зброї на роз'їзді треба чимскоріш розвантажити й вивезти. Бо хоч усіх застережних заходів і вжито ніби: вартовий біля начальника полустанка та сторожа біля вагона, але скільки ж можна держати обидва семафори закритими! Кожна хвилина дорога.
Не розпитуючи ні про що далі, Кандиба відпустив Артемо-вих конвоїрів, а Цибулькові наказав, узявши собі на підмогу з комендантського взводу і не зчиняючи тривоги, підняти на ноги Легейду Петра та хоч взвод із його сотні. На всякий випадок.
— У підводи загадуй з цього кутка, їхня черга. І щоб не менше десяти, або й про запас іще дві-три підводи. Свої всі чотири, що є тут в селі, якраз пригодяться для того Легейдиного взводу. Але куди, чого — не розголошувати. Одним словом, ненадовго. З харчами хай не марудяться, обідатимуть дома.
Коли вже Цибулько з вартовим подалися з двору, Кандиба спитав у Гармаша — може, голодний з дороги, хоч кусень хліба та щось там... Артем одмовивсь, не до їжі зараз. Та, власне, й неголодний: по дорозі, оце вже в селі, води з криниці півцебра випив — зарядився на цілий день.
— Таки добре зробив, що одговорив Злидня та сам у дорогу пустився,— закурюючи, сказав Артем.— Це б він іще тільки на півдорозі був, до лісу тільки ще добирався б,— слабий зовсім.— І, щоб уникнути розпитів про Злидня, бо не був зараз у настрої для цього, перевів мову на інше. Висловив подив свій з того, що на "своєму", сказати б, полустанку залізничному не мають зв'язківця з добрим конем. Щоб в разі потреби...— Це б уже де були з валкою! А го півгодини згаяв у хутірці при роз'їзді. Мало не в кожну хату, де чув нюхом, що конячина є в хазяйстві, грюкав, благав,— хоч би тобі один відчинив двері.
Кандиба, не знати, в жарт чи, може, й серйозно:
— А треба було самому, без церемоній!
— Еге, коли ж на дверях до стаєнь прогоничі з шинного заліза. Правда, в одній повітчині уже й повід одв'язав був, а виявилось — спутаний кінь залізним путом. То мав оці півгодини надолужати потім, через поле до лісу не біг підтюпцем, а мчав щодуху, потішаючи себе, що ось уже в лісі... А воно й на заставі навіть поняття не мають, що воно за рідкісний звір такий — кінь, хоч поганенький. Та й саму заставу поки відшукав, що вже нагукався, поки розбудив...
— А що ж із Злиднем, що, кажеш, слабий? — перепинив Артема Кандиба, бо не полюбляв-таки вислухувати критику на свою адресу.
Артем якусь часинку вагавсь. Звичайно ж, найкраще, коли сам Злидень розповість про все. Але, згадавши, яким приступом істерики кінчилась розповідь його сю ніч на гальмівній площадці вагона під час подорожі (мали з Серьогою весь час пильнувати потім його, щоб згарячу не плигонув з площадки під укіс сторч головою), Артем передумав. Ні, далебі, не треба хоч сьогодні бентежити бідолаху розпитами. Тому наважився своїм переказом задовольнити Кандибу та й Саранчукову цікавість.
Як відомо, сіли вони на поїзд тоді з Тимошем десь вже на світанку. В товарному вагоні не те що сісти — стояти гаразд ніде було, як оселедці в бочці, тим-то на проміжних зупинках, хоч і як просилися люди, в вагон не пускали нікого. Бо не душитися ж, справді. Та й що там за нікольство таке в них, що конче треба саме цим поїздом? Поїде вечірнім, а може, і вдень проходитиме якийсь товарняк. Одним словом — "Не пускай, хлопці!". Так і було на кожній зупинці. Аж ось, десь, певно, на півдорозі до Славгорода, теж підбігла отака юрба до вагона, стали проситися, щоб впустили. Особливо добивався парубійко з дівочим голосом, аж наче схлипував: "Та пустіть же, я до батька в тюрму з передачею!" Але навіть і на це знайшлися жартівники-порадники. Тоді Тиміш, не кажучи слова, плечем одгорнув тих, що були біля самих дверей, і відсунув двері: "Де ти там є, з передачею? Давай лапу!" Простягнув руку і втяг у вагон того парубійка. Років сімнадцяти — не більш. Максимом звати. Та це вже потім довірливо розповідав їм із Тимошем, впритул притиснутий до них пасажирами. Розповів, що батько з війни як вернувсь, то одразу й обрали його у сільський комітет, а як німці прийшли, то теж одразу забрали в тюрму. Що він, Максим, найстарший у сім'ї, а ще, крім нього, четверо дрібноти. До батька в тюрму частіше мати їздять, але й він оце вже — вдруге. Страшнувато трохи було першого разу, бо без всякого ж документа, не дає староста посвідки хоч ти йому що, до сімнадцяти літ не положено, каже. Може, й так. Ну та обійшлось того разу, ніхто навіть не спитав, то дасть бо й тепер...
— Ну й що ж, обійшлось?— не витримав паузи Саранчук, і Кандиба нетерпляче дивився на Артема, чекаючи на відповідь.
— Ні, не обійшлось.— І разом із зітханням вирвалось мимоволі:— От же сердешний хлопчина! А Тиміш! Подумати тільки: як він мучився, як картав себе за своє чуле серце, коли вже з петлею на шиї стояв і дививсь, як надівають петлю на ні в чому не повинного хлопця. Адже це він його втяг у вагон...