Проте ївга помилилася — це не був тиф. А якась, як сказав присланий нею на другий день фельдшер з вітро-балчанської лікарні, іспанка. І за якийсь тиждень Грицько став на ноги і вже навіть порався в чинбарні. У Вітрову Балку його тягло страшенно. Не все й пам'ятав гаразд, чого наговорив їй, але пам'ятав крижаний її тон при прощанні. Треба було конче зустрітися з нею. Оклигавши трохи, наважився вночі потайки сходити в село. Разом із Лукою, котрий вже до того не раз бував у своєї Дарини і без усяких пригод.
Спершу зайшов додому. З батьком було все гаразд. Загальне лихо його обминуло. Бо в економії тоді він нічого не брав. Навіть дерево, що навозив тоді з казенного лісу, нікого особливо не цікавило. Окрім заздрих сусідів хіба що. Грицько порадив батькові, щоб не вирізнятися з загалу, одвезти дерево к бісовій матері. "Куди?" — "Найміть когось собі на підмогу та й скидайте просто на вигоні перед волостю".— "Так гроші ж заплачені!" — "Не в грошах щастя. А чого воно буде трухлявіти в дворі? Будуватися все одно скоро не доведеться. Бо час такий — не до женитьби мені, тату!" Нічого не сказав батько певного. Подумає. З дому Грицько пробрався до школи. Але тут його чекала прикра несподіванка: не було ївги в селі, кілька днів тому як поїхала в місто. Чого? Макар Іванович, якого підняв з ліжка Грицько, нічого певного на це не міг сказати. Але речей не забрала з собою, значить, іще повернеться. Лишила листа для нього. Коротенького, і нічого нового в тім листі не було. Знову радила гарненько зважити все і таки вернутися в село. "Бо інакше,— писала в листі,— чого ж мені сидіти самій у Вітровій Балці, як сороці на тернині". Грицько не міг не погодитися з цим: авжеж, мала рацію. ї перша його думка була — залишитись в селі. Але совісно було і перед Лукою, та й перед іншими втікачами, котрі змушені були переховуватись. То просто із школи й подався з села. І хто зна, як довго Грицько стругав би смердючі шкіри у свого далекого, через Луку, родича-чинбаря, коли б не зустріч із Кандибою, керівником підпільної групи. Він знав Грицька іще раніш, до лісу, та, як видно, й тепер не спускав з ока. В усякому разі, знав — і де живе в Зеленім Яру, і про відвідини його ївгою Мокроус. І навіть, од Телички, мабуть,— з чим приїздила до нього тоді. Тому чи не з першого слова, розшукавши Грицька у чинбаря, і перейшов до діла: запросив у свій партизанський загін, який оце формував з утікачів. І навіть — за командира. Але на який підрозділ — наперед не міг сказати. "Од тебе самого залежатиме, скільки згуртуєш біля себе — взвод, а сотню — то й сотня, усі твої". Але йшлося не про "лісовиків" — утікачів з околишніх сіл (бо цим є кому і без нього раду дати), а про легальних мешканців Вітрової Балки. Заради чого і йому, ясна річ, треба буде вернутися в село. Та й, не гаючи часу, братись до діла. Під прикриттям "Просвіти" можна буде вільно збиратися в школі, налагодити вивчення матеріальної частини (хоч би гвинтівку, кулемет, ручні гранати) серед молоді в першу чергу, яка не проходила військової муштри; та й військові устави (хоч би основне) — польовий, гарнізонний та й стройовий. Щоб хоч у строю навчилися ходити, не наступаючи переднім на п'яти! "А зброя?" — поцікавився Грицько. "Зброя буде",— запевнив Кандиба. Мовляв, і зональний партизанський штаб обіцяє, та й самі з вусами!
Але що крилося за цією формулою, Грицько взнав лише згодом, коли вже жив на селі. Від Антона Телички. Дуже кортіло-таки тому похвалитися перед Грицьком своєю кебетою. Бо це ж саме він відкрив ту незвичайну лазівку до складу трофейної зброї у німців.
Іще під час першого перебування карального загону окупантів у Вітровій Балці пощастило йому "знюхатися" з одним німцем-пройдисвітом. Сам запропонував Теличці трофейний наган, і недорого — за півпуда сала, на посилку. Він ото порадив Теличці свого земляка, ще більшого пройдисвіта, з дивізійного складу трофейної зброї у Славгороді. Через якого начебто можна буде не те що гвинтівок, а й кулемети роздобути. А то й цілу гармату. Але тільки — на золото. До речі, їх батальйон через тиждень змінюють, вертається з Князівки у Славгород, отож він, Ганс, і допоможе зв'язатися з ним. Теличка доповів Кандибі. Послали у Славгород розвідку для перевірки командира другої Піщанської сотні Коржа та Єгора Злидня, котрий добре розмовляв, як недавній полонений, німецькою мовою. Підтвердилось. Навіть виторгували, щоб якусь частку сплатити сріблом та паперовими грішми", миколаївськими, звичайно. На роздобуток тих грошей негайно ж було кинуто кілька бойових груп, які впротяг тижня вчинили більше десятка нальотів на найбагат-ших куркулів в окрузі (у Вітровій Балці — на Гмирю Архипа, у Чумаківці — на Трохима Чумака). І навіть на кілька церков — заради срібних чаш та окладів на іконах. Зібрали чималу суму грошей (самих золотих червінців більш як на тисячу карбованців, срібла близько пуда та добру торбу паперових грошей) і на початку цього тижня було відряджено Б Славгород того ж таки Злидня та Тимоху Невкипілого. З дня на день чекали звістки од них, щоб послати підводу чи, може, й не одну. І на тобі — отака невдача, отаке лихо!
Але невже вони там, у загоні, й досі не знають про це? Інакше — чого б же не знали й досі Захар та Орина? Гриць-кові вже чекати було навтерпіж. До того ;к весь час із поля ішли, їхали люди. І жоден не минав мовчки. Хто жартома зачепить, не спиняючись, а дехто й спиниться — чи не потрібна поміч. Грицькові вже навіть набридло пояснювати, що саме трапилось, та одмагатись тим, що сам упорається. І все на гармашівське подвір'я позирав.
Нарешті появився Остап в супроводі майже всієї родини, вийшов за ворота. Грицько скочив на віз і рушив. Як проїздив повз двір, де на воротях стояли заплакані обидві гармашівсь-кі невістки, привітавсь. Відповіли обидві стримано. Зате хлоп'ята, що видрабувались аж на горішню ворітницю, гукнули на те привітання його на всю вулицю. Один — бо несила було тамувати радість, що рвалась із грудей: "Драс-туйте, дядю! А наш татко живий! А наш татко живий!" А другий — без будь-яких емоцій, аби зайвий раз іще пересвідчитись в своїй цілковитій перемозі над осоружним йому "ри": "Грицько Сарана! Грицько Сарана!" За що схопив од матері по губах.