А делегати з'їзду вже протягом кількох днів,— по залізниці, кіньми,— з'їздились цілими групами. Приїздили з найнесподіванішими мандатами: від сільських старост, від "Просвіт"'1, від "Селянських спілок". Мандатна комісія спробувала була анулювати такі мандати. Але це кінчилось сумно для самої ж комісії: її просто-иапросто розігнали і, захопивши бланки, далі вже порядкували самі. Те ж саме повторилося другого дня під час відкриття з'їзду. Не було найменших підстав це зборище випадкових людей вважати за правомочний з'їзд. Більшовики заявили про це і залишили засідання.
На другий день Центральна рада одержала по радіо "Маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради"12. Вказуючу на цілий ряд ворожих дій: дезорганізацію фронту, озброєного війська на Дон і заборону проїзду радянських частин, роззброєння революційних частин у Києві,— Рад-нарком попереджав, що в разі, коли це не буде припинено, він буде вважати раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні. Члени ради заметушились. Залишений напередодні більшовиками з'їзд було скликано в міському театрі з кричущою пишнотою. За столом президії цілим "сузір'ям" сяяли генеральні секретарі. Серед них — Винниченко , Петлюра14.
А тим часом більшовики на нараді, що відбулась напівлегально в Будинку профспілок, домовлялися, . що далі робити. Роз'їздитися по місцях — про це не можна було й думати. Продовжувати роботу в Києві було неможливо: з хвилини на хвилину вже можна було чекати арешту. Тим-то пропозицію харків'ян переїхати всім складом до них у Харків, щоо разом з делегатами обласного з'їзду Рад Донецько-Крийорізького басейну продовжити роботу по створенню всеукраїнського радянського органу влади, було прийнято без заперечень, одноголосно. Просто з наради невеличкими групами й рушили на вокзал...
Одноманітно вистукували колеса на стиках рейок. Безладний клекіт голосів у вагоні від утоми вже навіть не сприймався як гомін, а ніби шум далекої порожистої ріки. Навівав дрімоту. Проте Федору Івановичу ніяк не вдавалося заснути: облишив думати про Київ, своє місто виникло в уяві — Славгород,— хвилюючи невиразною якоюсь тривогою. Ще в Києві він обстоював те, що їхати до Харкова всім з їхньої делегації ніяк не слід. Котрогось із трьох неодмінно треба відрядити додому (як це робили майже всі делегації з інших місць). Час тривожний. І хтозна — не орієнтовані як слід в обстановці,— чи не нароблять там товариші якихось дурниць. Гайовий не поділяв його побоювань, Гайового підтримав Савчук. І таки одговорили. Гуртом написали листа Мирославі Супрун, яка лишилась у комітеті за Гайового, і оце в Ромодані треба буде знайти когось, щоб передати лист отой у Славгород.
На цьому Федір Іванович трохи заспокоївся. А далі, якось несподівано для самого себе, і задрімав. Та ненадовго. Кинувся зненацька від якогось різкого звуку. Кліпнув очима і не міг збагнути, що то могло бути. В купе всі спали. Так принаймні здалося йому. Але ось солдат, що досі сидів нерухомий в напруженій позі, стиха ворухнувсь. Тихенько вийняв сірника з коробки. (Отож нею необережно він і скрипнув був). Потім обережно чиркнув сірником, закурив і освітив вогником обличчя Бондаренка. Зустрівшись несподівано з настороженим поглядом Федора Івановича, він так знітився, що відразу не догадався і сірник загасити. Якусь мить напружено дивились в очі один одному, аж поки сірник не погас.
— Пробачте,— перший озвався солдат.— Може, це я і розбудив вас?
Чоловік в ушанці промовчав. Тоді, кілька разів зряду затягнувшися цигаркою, знову обізвався солдат:
— І ще раз пробачте. Ну, а спитаю-таки. Де я вас бачив?
— Не знаю,— відповів трохи здивований таким запитанням Федір Іванович.
— Од самої Гребінки з голови не йде. Усі фронти завдруге у думці пройшов. А от не здумаю.
Федір Іванович сказав, що на фронті йому якраз і не довелось бути.
— Ну, а більш і ніде наче,— вголос міркував солдат.— До війни ніде отак і не доводилось бувати. Сидів, як бабак, у своїй Балці.
■— А ви звідки?
— Славгородського повіту, Вітробалчанської волості.
— З якого села?
— Та село ж так і зветься — Вітрова Балка.
— Виходить, земляки,— сказав Бондаренко.
І цього було досить солдатові. Аж подався постаттю до нього, хапаючись, дістав з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути:
— Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! Бондаренко! — Далі чиркнув цілим пучком сірників і з радісним подивом дивився на чоловіка в ушанці.— Оце так зустріч!
— Еге ж,— згодився Федір Іванович, уважно приглядаючись до незнайомого земляка. Його обличчя когось йому дуже нагадувало, але пригадати ніяк не міг.— А хто ж ви такий?
— Е, мене ви не знаєте. Я ще хлопчаком тоді був. У дев'ятсот п'ятому році. Коли ви, бувало, наїздили до нас у село із Славгорода. Батька, може, й пам'ятаєте — Гордій Саранчук.
— Пам'ятаю, як же. Змінився дуже. За ці десять років.
— Мачуха заїдає,— сказав Грицько.
— Мачуха — це одна стаття. А друга — мужича жадоба. Атож, Столипін15 знав, що робив. Скільки батько землі купив через банк?
— Чотири десятини.
— Маєтком назвати не можна, але ярмо добре на шию. І головне — дивно: як людина звикає до цього ярма! — Він помовчав трохи і знову заговорив: — Десять років не бачились. І перше, про що він запитав мене при зустрічі: "Що це, Федоре, за непорядки у вас там, у городі? Чому банк платежів за землю не приймає?" Я навіть оторопів. "Та — революція ж! Чудак-чоловік! Навіщо ж тобі гроші кидати собаці під хвіст?" Навіть не відповів па таке "наївне" запитання.
— А я батька цілком розумію,— сказав Саранчук.— Старий, далебі, має рацію. Думає так: хтозна, чим ця революція кінчиться! А гроші тепер дешеві. Чого ж пропускати строки! — Він мовчки затягся кілька разів цигаркою і сказав раптом: — От ви, Федоре Івановичу, кажете — "ярмо на шию". Власність оця. Може, й вірно. Ну а що ж було робити? Сім десятин землі в нас було своєї, ще дідівської. Хіба можна хазяйнувати на семи десятинах? По теперішніх поняттях це навіть менше, аніж прожиткова норма. А сімейство у нас — слава богу! Тим-то завжди в оренду брали в економії. Десятин три-чотири. Це ще коли дядько Устим живий був. Тільки так і зводили кінці з кінцями.