XI
Після розмови з Романом Смирнов заспокоївся трохи.
У незвичайному становищі, яке склалось несподівано для Гармаша, думалося йому, тяжко зажурений смертю свого друга, Артем не міг, мабуть, багато роздумувати про прикрі наслідки отої їхньої нічної операції для славгородців. Його думи вже були там, у рідному селі, куди він повинен був понести гірку звістку про страту Тимохи і його матері та дружині, і його бойовим товаришам-партизанам. Бо ж, ясна річ, не базарювати їхав Невкипілий із своїм напарником, а, очевидно, в якійсь важливій і, може, невідкладній партизанській справі. Але чому ж саме сюди, оминувши Князівку, партизанський штаб? Правда, у Славгород їм простіше добратись залізницею, ромоданівським поїздом. Та тільки навряд щоб це була єдина причина. Як видно, не став іще для них зональний штаб авторитетною інстанцією, щось дуже на те схоже!
Смирнов тепер з гризотою думав про те, що з усіх районів своєї зони саме оцій частині Славгородського повіту найменше він приділяв уваги, покладаючись — і, мабуть, більш, аніж слід було,— на Гудзія, члена зонального штабу від партії українських лівих есерів. Уродженець тих країв, він таки добре знав ті місця, а оскільки брав безпосередню участь в організації підпілля в повіті, бувши тоді військовим комісаром повітового ревкому, то добре знав і людей, залишених як кістяк для майбутніх партизанських загонів. Все це так. Але не слід було, звичайно, віддавати, як казала гостренька на язик Мирослава Супрун, "на відкуп" Гудзієві оті чи не найбільш перспективні лісові волості: Глибокодолинську, Рокитянську, Вітробалчанську, які до того ще й межували з такими ж лісовими волостями суміжного повіту (іншої зони) у межиріччі між Пслом та Сулою. Повернувшись у Князівку, треба буде негайно ж зайнятись цією справою. А на той час і Гармаш прибуде в Князівку з тих країв,— хлопець гостроокий, допитливий,— роздивиться, що там до чого, розкаже. Жаль тільки, що вибрався він отак раптово, і без мандата, і навіть без жодної адреси. Ну, та в свої місця йде, між свої люди — зорієнтується.
На цьому Смирнов і полишив Артема, про себе став думати: що йому самому зараз робити?
Про від'їзд сьогодні з міста не могло бути й мови. Бо ні в тачанку тепер, ні в поїзд тим більш, не можна брати з собою отой небезпечний вантаж — валізку з вибухівкою та детонаторами. Отже, треба буде знайти інший спосіб. А на це потрібен час. Крім того, в залежності від характеру неминучих репресій німецької адміністрації партійний комітет змушений буде якось реагувати на ті репресії. Тож і його як члена комітету присутність у Славгороді зараз конче потрібна. Роман сповістить Шевчука, що він не виїхав з міста. А де його шукати в разі потреби, теж знає Роман: на Дворянській, 2.
Але повернувся сюди Смирнов тільки годині о другій. Після того, як дізнався, що вже знято заборону на виїзд із міста. Та ще й по тому цілі півгодини додав Компанійцеві на збирання до від'їзду. Не хотів зустрічатися з ним. Бо знову довелося б вигадувати якусь нову причину своєї затримки в місті. А він як на те ще з вечора сам не свій, погано й уночі спав. Тому невиспаний, як і завжди в такому стані, був тепер просто неможливий, підозріливий, причіпливий. А тут іще ота історія з Гармашем (невдала спроба влаштувати його за кучера). І чого той Влас поліз поперед батька у пекло! Все було б гаразд. Нічого й не знав би Компанієць, навіть про саме існування Гармаша. А то маєш тепер. Десь, певно, не дарма з самого ранку не раз заводив розмову про нього і звав не інакше, як "ваш протеже". Чи не закралась підозра?
Прочинивши хвіртку і побачивши посеред двору запряжену тачанку, Смирнов у першу мить хотів не заходити, але вже загавкав пес і від тачанки побачили його Влас і сам управитель. Мусив зайти.
— Нарешті!— суплячись, хоч насправді був радий йому, зустрів він Смирнова. Був уже одягнений по-дорожньому — у парусиновий пильовик і в двокозирці "здрастуй — прощай" на голові.— А я вже вас і ждати облишив.
— І мали рацію,— сказав Смирнов.— Не попутник я вам сьогодні.
Компанієць тепер вже насправді спохмурнів, бо дуже не хотілось самому-одному вирушати в дорогу, і невдоволено знизав плечима.
— То хоч би ж попередили вчора були. Підшукав би собі в попутники когось іншого.
Смирнов уже ладен був попросити пробачення, та раптом надумав використати нагоду, щоб з'ясувати-таки ще до його від'їзду: запідозрює він чи то тільки здалося? Тому сказав жартівливо:
— Ні, Іване Семеновичу, відхиляю ваші претензії. Самі винуваті. Хорошого ж кучера вам давав. Чого забракували?
— Хорошого? Хоч би мовчали!— І Компанієць, обурений, одвернувся від нього. Вже навіть поставив був ногу на підніжку тачанки, але передумав, опустив ногу й, повернувшись до Смирнова, сказав з наголосом:
— Так ось, шановний Петре Максимовичу, якраз про вашого протеже я й маю вам дещо сказати. Хороший чоловік, кажете. Наївна ви людина! А чого ж це поліція отак цікавиться ним? Та ще саме в отакий день, як сьогодні!
Смирнов од цих слів розгубився трохи, проте одразу зміркував, що найкраще йому ці слова зрозуміти неправильно. Сказав невимушено:
— Поліція? Та вона ж сьогодні багатьма цікавиться. І не тільки поліція, а й німці. Мене самого двічі затримували, перевіряли документи.
— Не про те мова. Це вже спеціальна цікавість.
І Компанієць розповів, що під час його, Смирнова, відсутності приходив один із державної варти. Знайомий. Ще за царату тут-таки служив околоточним. Тому й не петляв дуже, а виклав одразу як давньому знайомому, що прийшов по доносу. Нібито хтось учора близько півночі з хвіртки вийшов. А назад вже й не вернувсь. Хоча до самого світання тривала стежа.
— Хе! Чортів горбун!— не стерпів Улас.— Та коли ж він спить? Як усю ніч на стежі, а вранці вийшов я, а він вже з мітлою біля своїх воріт стовбичить! Вже ж не про кого. Про колегу свого, двірника з першого номера.
— Та звідки ти знаєш? Як ти можеш наговорювати на чоловіка?..— обуривсь управитель.
— Бо він же й мене сьогодні, околоточний отой, вербував у сексоти. Насилу відмігся. Удав із себе...
— Стривай, Потаповичу,— перепинив його Смирнов і звернувсь до Компанійця:— Ну, то й що ж ви, Іване Семеновичу, сказали про мого протеже своєму добре знайомому околоточному?