— А як же вони потім у вічі тобі дивились?
— А отак і дивились. Як з гуся вода! — відповів Влас Трохи помовчав і далі: — Ну, на панича хоч не диво — молоде. А то й старий дав себе круг пальця обвести: повірив Теличці. А там уже навпростець дійшов до того, що замалим мене ж самого винуватим в усьому не зробив.
— О, навіть так?
— Зустрілись якось у дворі... Я ж працював уже двірником у Галагана, в будинок не дуже вхожий був, ото хіба що в дворі зустрінемось. Відкозирну: "Здравія желаю!" — а він мовчки хитне головою й похмурий пройде собі. І ніяк не доберу — що за причина. Нарешті з'ясувалось. Зустрів якось у дворі мене та ні з того ні з сього: "Оце тобі, Власе, червінець, якраз на два зуби. Та й не світи, ради бога, своєю щербиною!" А я не взяв. Відмігся невеселим жартом: "Покорно благодарю, ваше превосходительство. Але досить з мене й одного разу. А то ще, гляди, і вдруге виб'є зуби. Цього разу вже — заради золота". Дивлюсь, аж мій генерал іще дужче насупився, далі як глипне на мене баньками сердито: "Ох і злопам'ятний же ти, Власе! Ніколи не думав. Не буду виправдувати Антошку, може, й переборщив він отоді з тобою трохи, але ж треба і в його становище увійти: змушений був. Бо вже ж пішов розголос по селу. А звідки? Бо Вірка донесла йому. Та, мабуть, іще комусь сказала. А звідки Вірка узнала? Бо розпатякував з паничем цілий вечір. На весь голос, мабуть. Тепер бачиш, голово садова, що сам винуватий в усьому".
— Ох же сука! — аж хрипнув Артем.— Та не правий я був, коли казав, що мало вони нужників чистили?!
У собачій будці цепний пес раптом загарчав, мовби встряючи й собі до розмови.
— Управитель іде,— сказав Влас.— Не собака, а чудо природи: за два квартали нюхом чує. Піти відчинити хвіртку.— Та перш як звестися на ноги, звернувсь до Артема.— Але все це я розказав тобі не на те, щоб поскаржитись. А щоб застерегти. Збираєшся кучерювати у Галагана. Як би ти не напоровся на них. Що один, що другий! І генерала ти тоді, того вечора у людській, до точки кипіння довів. І Теличку. Розказує Груня, сама чула, як нахвалявся на тебе. Що прилюдно раклом та вишибалою назвав.
— Було таке. Спасибі, Потаповичу, що попередив. Біля двірницької дзенькнув дзвоник. Влас пругко звівся
на ноги, сказав Артемові: "Спи!" — й подався до воріт.
По дорозі од хвіртки управитель сердито вичитував Власові. Але розібрати за що Артем спершу не міг. І вже тільки як підійшли ближче, чутніше стало мову — зрозумів, що йдеться про нього.
— Та на біса він мені здався! — приглушено гримів незнайомий Артемові бас.— Чи самі, без кучера, не доїдемо!
І на цій мові вони зайшли через веранду до будинку.
Артем закурив і став чекати, поки вийде Влас, щоб розпитати. А Влас, як видно, і сам намірявся щось сказати йому. Бо не пішов одразу в двірницьку, а, помітивши вогник цигарки, підступив до Артема.
— Не спиш? — сів навпочіпки біля нього.— Не спиться й мені. Розтривожив сам себе спогадом... Ну, а тобі чого?
— Бо не знаю, що мені й робити тепер. Раз не вигоріло діло з кучерюванням! — покривив трохи душею Артем.
— Чув, значить. А ти не журись,— заспокоїв його Власне таке вже велике щастя втрачаєш. Та й потім, коли йшов сюди з Максимовичем, були ж якісь плани?
— Та оце ж такі плани й були,— не подумавши, мовив Артем. Влас невдоволено і з жалем сказав на це:
— Неправду кажеш! Це ж я вам сказав про Ничипора, що в лікарні. То як би ж ви могли на цьому строїти плани зарані? Хитруєш! Так от слухай, хлопче. Бо, може, не востаннє бачимось. Не хитруй зі мною. Не терплю. Та й немає ж ніякої потреби. Я ж тебе ні про що не розпитую. З мене більш аніж досить і того, що я... догадуюсь. Але якщо коли й словом прохопишся при мені, не біда: од мене нікуди не піде. Та боронь боже при Груні! Ні, не тому. Ти її знаєш — не балакуха. А через те, що для вагітної жінки хвилювання, всякі страхи гірш за хворобу. Оце й сьогодні... Ну, а тепер спи! — одразу ж схаменувся, що сказав зайве.
— Ні, стривай! Ти доказуй! — І Артем навіть схопив Власа за руку.— І чого ти її тоді за столом спинив? Що вона хотіла про Тимоху? — І враз, наче блискавкою, осяяло здогадом: — Що?! — стогоном вихопилося з грудей; він рвучко схопився на постелі, обіруч схопив за плечі Власа й трусонув його: — Та не мовчи ж!
— Не сходь з ума! Нічого ж певно ще не відомо,— сказав Влас.— Приверзлось, може. Вона їх в лице навіть і не бачила, а в спину. А хіба ж можна по самій руці? За спинами в обох руки зв'язані. В одного, як звичайно, за зап'ястя, а в другого попід лікті, бо зап'ястя на одній руці нема. Так, боже мій! Після війни скільки їх, безруких... А що довготелесий...
Та Артем уже не слухав. Приголомшений страшною звісткою, ніби привалений незримою важенною брилою, сидів непорушно, напружений увесь, мовби не в силі з-під тої брили випростатись. І тільки часто і важко дихав. Нараз із стогоном рвонувся й став навколішки, потім за другим разом зіп'явся на ноги, аж похитнувсь. Далі, не мовивши слова, рушив до двірницької. Влас догадався про його намір, заступив йому дорогу.
— Вона вже спить. Не треба! Слово даю, що нічого вона не знає більш. Не бачила в обличчя.
Артем важко глянув на Власа.
— А ти?! Ну як ти міг за цілий день?
— Якби ж я певен був, що то не він. Авжеж, сходив би. А як немов?.. Що б же я Груні сказав? Хіба про це міг збрехати?
— Ось хто мене гукав,— мовби про себе мовив Артем.— Хоч, може, й зубів не розціпив. І коли катували, й під час страти.— І рушив у напрямку до воріт. Влас ішов поруч збентежений і все умовляв Артема нікуди не йти.
— Що ж ти побачиш уночі! Та тебе ще по дорозі... Були вже близько воріт, як з глибини двору, біля двірницької, коротко дзенькнув дзвінок.
— /Максимович! — зрадів Влас і підтюпцем кинувся до хвіртки.
Це справді був Смирнов. Зіткнувшись у дворі віч-на-віч з Артемом, спинивсь і здивовано спитав, куди це він. Ще ж рано! Але замість відповіді Артем запитав і собі мерщій:
— З'ясувалось?
— Майже нічого... Об'явивсь очевидець. Бачив, як їх затримано. До документів присікались. Але хто вони такі — з'ясувати не вдалось. Дванадцять зараз. Ти б іще хоч з півгодини полежав.