— Ох, Павле Макаровичу. Хоч ви й есер, а погано ви мужика знаєте. Та більша половина з них більшовики. Он учора у Журбівці солдати геть-чисто куракінські амбари розгромили.
Зайшла покоївка.
— Пані вже в їдальні. Просять пожалувати до столу.
— Гаразд,— одмахнувсь Галаган.— Так!— Задумано мовив по паузі:— Морока!— І важко звівся на ноги. До Ді-денка:— Отак і напишіть Саві Петровичу, не до того, мовляв, зараз Ґалаґанові. Не до жиру, бути б живу. Отак, юначе.— І виразно глянув на нього, явно даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Павло од несподіванки розгубився. Наче ж усе йшло на гаразд. І на тобі! Адже ясно було, що побачення з Людмилою зривалось. Од хвилювання він навіть зблід, і одна нога дрібно затремтіла в нервовому дрожу. Секунд кілька не знав, що робити: вклонитись і йти чи, може... І раптом вирішив:4"
— Ні, писати я не буду. Швидше особисто побачусь з дядьком Савою. З хвилини на хвилину чекаю телеграми-вик-лику з Генерального секретаріату на роботу.
— На яку?— неуважно, просто з чемності спитав Галаган. А Павлові тільки цього й треба було. Як нещасливий ігрок останнього козиря кинув, ледве тамуючи в собі хвилювання:
— В дипломатичний корпус.
— Що, що, що?
Ефект перевершив найсміливіші сподівання. Щирий подив метнувсь і застиг на Галагановім обличчі. Кілька секунд він мовчки дививсь на Діденка — ковзнув очима по всій його постаті од голови до ніг і потім мовив тоном, в якому змішались подив, іронія і повага:
— Он як! У дипломати, значить. У Талейрани!48 Генерал, здивований не менше за господаря, запитав:
— А в який же відділ? Чи як це там у вас? На яку країну?
— На Францію. Я досконало володію французькою мовою.
— О, це чудово!
— Чепуха! Ніяких перспектив!— заперечив Галаган.—. Не заздрю я вам...— хотів сказати "юначе", але язик якось сам вимовив:— Пробачте, Павло, Павло... Макарович, здається?
— Чому ніяких перспектив?— уже оговтавсь Діденко.— Визнання нас французами — питання днів.
— А що нам з того визнання? Яка користь?
— Як це?— навіть посміхнувся Павло.— Та вже сам факт виходу на міжнародну арену. Потім — очевидно, позика. А в разі потреби...
— Потреба вже є. Але що вони можуть? З весни їм німці покажуть себе. Розв'язавши собі руки на сході. Тільки пір'я з них полетить. Чепуха! Єдиний наш порятунок — в орієнтації на Німеччину.
Генерала так і пересмикнуло всього.
— Ну знаєш, Леоніде!
На порозі з'явилась покоївка:
— Леоніде Павловичу, пані вже сердяться.
— Ідемо.— І широким жестом гостинного господаря запросив присутніх:— Прошу, панове!
IX
Дами були вже за столом. Крім господині та Людмили, було ще дві жінки. Через стіл навпроти Галаганихи сиділа дуже схожа на неї, але старіша, зовсім сива, рідна сестра її. Поряд з Людмилою — гарненька брюнетка.
Все це Діденко охопив очима іще з порога. Галантно вклонившись дамам, він сів на вказане господарем місце між сивою жінкою та Іваном Семеновичем, навпроти генерала. Поправив манжети і застиг ніби навмисне, щоб дати себе дамам вільно оглянути.
Галаган вигідно вмостився у своєму кріслі і звернувся до управителя:
— Сьогодні ти, Семеновичу, моя права рука. Наливай чарки.
— Але мені не треба,— сказав генерал.— В домі такої страшної людини їсти ще так-сяк, а пити... Звідки я знаю, що ти в калганівку отрути не підсипав.
— Ах-ах-ах!— засміявся Галаган.— Та я ж її сам питиму.
— Ой, папа комік!— засміялась брюнетка. А сива жінка здивовано глянула:
— Що за розмови, Олександре?!
— Від безпринципності в політиці до цього — один крок. Ти, Марі, не знаєш, у кого ми живемо. Та він же без п'яти хвилин більшовик. Ладен хоч завтра у Брест на мирні переговори з Гофманом49.— І, міняючи тон на поважний:— Жарти жартами, Леоніде, але, крім шкурних мотивів, повинні бути й моральні зобов'язання перед союзниками. Ви що, молодий чоловіче, наче не згодні зі мною?
— Ні, чому? Навпаки,— заперечив Павло.— Правда, моральний момент у політиці не основне. Але, коли взяти основу, на якій будуються взаємини держав,— матеріальну заінтересованість, а конкретніш — суму капіталовкладень у нашій вугільній, сталеливарній промисловості,— цифри аж ніяк не промовляють на користь Німеччини.
— Ну, а то будуть промовляти,— сказав Галаган.— Чи думаєте, що німцям менше, аніж французам та англійцям, смакує наш вугіль та сталь, хліб та сало?
— Чом не так!
— А хто ж буде задаром? Зате — реальна справа. Та одкрийте їм сьогодні фронт, і ви за місяць не пізнаєте України. Німці б лад навели. І навчили б, як у світі жити. Слава богу, знаю трохи Німеччину. Не лише в Карлсбадах бувати довелось,— скосив очі на Павла.— Всю Європу об'їздив. Був я і в Рурі50, і в Східній Пруссії. Є чому у німців повчитися. І промисловцям нашим, і хліборобам.
— Одним словом...
— Панове!— озвалась господиня.— Чи не могли б ви перенести свою дискусію на післяобід?
— Резон,— сказав Галаган і взяв чарку.— Прошу, панове, здоров'я дам!
— Одним словом,— після паузи, випивши чарку і закусивши грибком, звернувся генерал до Діденка,— не слухайте нікого, без вагань їдьте в Париж.
— Ви їдете в Париж?— вражено повернулась генеральша до Діденка.
— Пардон,— не дав Галаган відповісти Павлові,— я й забув представити мосьє Діденка в новому його амплуа як молодого дипломата.
— Ну, Леоніде Павловичу,— кокетуючи, ніби зніяковів Діденко і навіть опустив голову, але так, що Людмила не випала з поля зору.— Яке це має значення!
Проте в душі Павло торжествував. Ще б пак! Чи ж він не бачить,— завжди стримана, як леді (до речі, так її прозивали іще в гімназії), Людмила од несподіванки навіть здригнулась і од подиву розтулила уста. А очі — темно-сині, трохи завжди примружені від короткозорості, майже прикрили довгі, пухнасті вії. Дівчина мовби прислухалась до чогось. Не очутилась навіть, коли кузина пошепки позвала її. І раптом здригнулась різко (мабуть, од доторку черевичком під столом), повернула лице до кузини. Та стиха спитала щось. "Авжеж, про мене". Людмила без слів, самими віями відповіла їй: "Потім!" І бліде обличчя її злегенька почервоніло.
"О, зупинися, мить, ти — чарівна!"51 — мимоволі, як це часто буває з Павлом у хвилини великого збудження, спливла у пам'яті готова фраза, що так точно відбивала зараз його душевний стан.