— От тобі й сміх!
А втім, як виявилось згодом, нічого певного сказати він не міг Артемові про його брата. Бо не знав усіх подробиць. Не при ньому те сталося. Він і сам дізнавсь про цю сумну і ганебну історію лише в штабі армії, як повертався кружною дорогою через Полтаву, бо Знам'янку здали вже німцям* із з'їзду з Катеринослава у свій вже неіснуючий дивізіон.
Під Знам'янкою сталося це. Звичайно, помилкою найвищого командування було вже те, що при такому навальному й швидкому просуванні німців отак далеко від залізниці затримали важкий артдивізіон. Дороги вже розгасли. Проте ще встигли б до найближчої станції добратись. Один перехід лишивсь. І от саме тієї ночі це й сталося: втекли їздові з кіньми. Не всі, правда, більшість лишилася. Але це вже не врятувало. Гармати таки підтягли до залізниці (частину зарядних ящиків довелось покинути), та вже було пізно: ні платформ роздобути не вдалось, ні своєю тягою. Ще добре, хоч встигли гармати із ладу вивести.
— А втім,— зітхнув Смирнов,— із того залізного брухту вони вже давно гармат наробили. Ще кращих! А коні... І на що вони надіялись йолопи! Кілька днів з тими кіньми переховувались, аж поки не віддали наші Славгород. На мосту їх німці й затримали. Самих їх відпустили на всі чотири сторони. Може, ще з подякою. Хіба ж не було за що! Отакі коні!.. Завдяки їм одним махом проблему міського транспорту розв'язали. Бо це ж саме наші, дивізійні, корінники вантажні вагони трамвайні по місту тягають...
Залягла важка і тривала мовчанка.
Звечоріло вже зовсім. Ледь видний у сутінках посеред Дніпра, лунко ляпаючи по воді плицями, дуже повільно плив проти течії вантажний пароплав з двома баржами на буксирі (криворізька руда, мабуть, а може, херсонська пшениця).
— Питаєте, як я опинивсь у Славгороді?— зненацька обізвався Смирнов.— Та тоді ж. Оскільки був уже не при ділі, подав рапорт, щоб залишили для партизанської війни в тилу у німців. Командування дало згоду. Через політ-управління армії зв'язався з полтавським губкомом, увійшов до складу зонального штабу. Та оце відтоді...
За три місяці Артем, живучи в глухому селі, дуже відстав од політичного життя в країні. Отож, поки Роман зробив заплив аж на середину Дніпра і, досхочу нагойдавшись на збурених пароплавом хвилях, вернувся до берега, Смирнов стисло розповів хоч про основні віхи в житті України. Починаючи з Другого Всеукраїнського з'їзду Рад у Катеринославі, який зробив особливий наголос на нещадній боротьбі проти німецьких окупантів. Отоді, в кінці березня, і створено у Славгороді отой зональний штаб (на три суміжні повіти, з місцеперебуванням у містечку Князівці, ближче до географічного центру зони) для керування повстанським рухом.
За малим не три місяці вже минуло. Дещо зроблено: є кілька партизанських загонів у зоні. Налагоджено виробництво, кустарне, правда, деякого спорядження та ручних гранат. З отої вибухівки, що не без його, Смирнова, втручання була залишена при демонтажі патронного заводу. Але хвалитись нічим гаразд. Особливо погано справа стоїть з дисципліною та організованістю в партизанських загонах. Дарма що народу вистачає. Нема кому! Просто тікають собі люди в ліси з сіл, де вже побували карателі. Гуртуються, як бог на душу покладе. Тут би й треба добрих організаторів. А їх бог дасть. їх мало й було на селі, та й з тих, що були — самий цвіт!— влилися в червоноармійські частини, відійшли з України. Б'ються зараз на інших фронтах. А декотрі в нейтральній зоні на переформуванні. І цю обставину досить спритно використовують такі давні облудливі "друзі народу", як есери.
— Що?— аж горзнувся обурений Артем.— І ці вовкулаки ще мають нахабство людям у вічі дивитись?! Після того, як їхня Центральна рада напустила на пас оцю чуму!
— А не всі есери вовкулаки, Гармаш,— сказав Смирнов.— На тому з'їзді в Катеринославі, наприклад, ліві есери — українські та російські разом — за кількістю мало поступалися більшовикам. І хоч боротьба з ними на з'їзді була гостра і запальна (зокрема щодо Брестського миру), але в питанні збройної боротьби проти окупантів більшість із них голосувала з більшовиками заодно. Отож і не про цих мова. Йдеться про тих, котрі лише прикриваються личиною лівих. З ними мороки нам буде чимало. Але тепер, після Таганрозької партійної наради та після сесії ВУЦВКу, на якій утворено Бюро для керівництва повстанським рухом на Україні, справи підуть веселіш... Ви слюсар, здається?
— Так, це моя остання мирна професія. А мав і інші: вантажником на елеваторі, в кузні працював, вівці пас. Одне слово,— посміхнувся,— і швець, і жнець... Та й правда-таки: одне літо у Таврії на молотьбі біля двигуна працював. Вибір широкий.
— Це добре. Щось підберем. Протипоказань немає щодо Князівки?
— Наче нема,— не дуже впевнено відповів Артем.— Але от ви самі, не в обиду вам будь сказано: чого ви самі отак легковажите?! Хоч би в цивільне переодяглись!
— А я в Князівці більше в цивільному й ходжу. Це я у Славгород з'являюсь у повній своїй парадній формі. Вважаю, що тут це для мене найкраще маскування.
І він таки мав рацію. Серед численної офіцерні у Славгороді — місцевої і зайшлої (переважно втікачі з Великороси або фронтовики з "українських" фронтів, що, навпаки, не могли, хоч декотрі й хотіли, вернутися туди, до своїх домівок)— він нічим особливим не вирізнявсь. Ні зовнішнім виглядом (хіба що університетський значок на френчі), ні послужним списком, на підставі якого і взято його на облік повітовим воїнським начальником. (Службу в Червоній Армії в останні місяці війни він приховав, звичайно). Працює повітовим інспектором земських шкіл. Щасливий випадок допоміг: звів його з головою повітової земської управи, поміщиком Ґалаґаном, якому, власне, й спала на думку оця блискуча ідея. Можливо, дивно трохи було, що на такій посаді не українець, зайшла людина, але його попередник — з місцевих, і навіть з прізвищем на "енко"— наламав стільки дров за три місяці Радянської влади (аж до заборони портретів Тараса Шевченка по школах та заміни українських читанок на дореволюційне "Русское чтение" включно), що після нього і вчителі, та й селяни з числа тих, для кого школа не є чужою справою, будь-кому були б раді. То такому, як він, тим більше зраділи. І з перших же його кроків на освітній ниві пройнялись повагою і довірою до нього. Насамперед він скасував усі дурні накази та розпорядження свого попередника. До роботи своєї ставився сумлінно і ретельно. З учителями, буваючи по школах, поводився чемно, без гвалту. І хоч до літніх канікул не встиг усі школи об'їздити, надолужував тепер. Жив на дачі в Князівці, але спокою і сам не мав, і людям не давав. Де ще та осінь! А він уже про ремонт шкіл, про заготівлю дров на зиму дбає. І навіть сам, хоч це і не входило до його обов'язків, охоче брав на себе посередництво між школами та лісництвами. У зв'язку з чим об'їздив уже цілі лісові волості.