Приголомшений Артем тільки й надумав сказати:
— А як це можна впізнати, коли не бачив людину ніколи раніш?
— А як я тебе впізнала? Ні, не тепер, бо це вже вдруге. А отоді, взимку. Як ти сюди приходив. Чи, може, то не мені ти оту гидоту про Христю ляпнув? Хоч спасибі скажи, що я їй не переказала тоді.
— Велике спасибі!— щиро подякував Артем.
— А зараз оце ти не від неї часом?
— Як?— занепокоївсь Артем.— А хіба вона?..
— Тиждень тому гайнула до вас, у Вітрову Балку. Не приходила? А де б же вона...— тепер уже занепокоїлась і жінка.— Чи, може, ти не з дому? — зміряла його поглядом з голови до ніг.— Авжеж. Партизаниш!
— Облишмо про це,— спинив її Артем.— Ви краще скажіть, чи все гаразд? Чого вона так раптово поїхала, що навіть нікому не сказала? Може, що сталося?
— Авжеж, сталося!— і, мовби навмисне, зробила паузу, пильно дивлячись йому в лице. Тоді похитала осудливо головою.— Ой, бити тебе треба, та нікому.
— За що?
— А втім, всі ви, мужчини, однакові: аби вам добре було. А як тій жінці сердешній видихати доведеться...— І стала розповідати.
Вернулась якось із базару, а вона в хустину речі свої ув'язує. У Вітрову Балку зібралась. "А хворий як же?"— "Який там він хворий! Коли вже рукам волю дає!" Та й показує синець на грудях в долоню завбільшки. Чоботом навкидь ударив.
— За що? Ох і сволота ж! За те, що виходила?!
— За те, що набігала!.. Вона, як видно, при першій зустрічі не сказала йому всього. Що вже живе з тобою. Підсолодила пілюлю. Так він увесь час і думав. А за два місяці, поки хворий лежав... Одне слово, шила в мішку не сховаєш! Як-не-як, на шостому місяці вже. Та ще од ревнивого ока... Цілий тиждень потім, як колода, пролежав — лицем до стіни. Оце сьогодні вперше з кімнати вийшов до гурту снідати; з людьми заговорив. А тут і ти, як навмисне. Ну що ж, як не дай бо!.. На шибеницю захотів? До отих двох, що вдосвіта сьогодні!.. На базарній площі.
— Кого?— кинувсь Артем. Але вона не знала. Вона і на базар сьогодні через те не ходила.
— Кажуть, таблички на грудях в обох: "Партизани". Один зовсім молоденький. Ох, іроди ж отакі! Отож іди мерщій. Та хоч біля столу не затримуйсь. А гроші я тобі зараз за ворота винесу.
"Он чого він аж повернувся до мене, як я сказав про базар",— зринула думка. І Артем блискавично відновив у пам'яті всю ту розмову біля столу, слово в слово. "Рисковита розмова була. Ушиватися треба. Але без паніки!"
Простуючи до воріт, Артем спинився посеред двору, обвів очима будинки і неголосно вигукнув: "Вугілля! Вугілля!" Потім вийняв кисет з кріпаком-самосадом (єдину свою зброю цього разу!) і одірвав папірець на цигарку. Але не став закурювати. Отак, з розкритим кисетом у руці, щоб можна було, в разі потреби, в одну мить гребнути тютюну повну жменю, і рушив стежкою. Вже до хвіртки доходив, як нагло високий тенор від столу спинив його:
— Гей ти, лісовик! А підійди, лишень, сюди.— І Артем мусив підійти до столу.— Покажи-таки свій документ.
— Та він же в мене липовий!— віддаючи посвідчення Лиходієві, з силуваним жартом сказав Артем.
— Побачимо зараз.
— І чого б ото я чіплявся до чоловіка!— несподівано обізвався Мегейлик.— Півгодини не можеш людиною побути!
— Що?— Лиходій аж очі вирячив, апелюючи до свого однокашника-телеграфіста.— Ти бачив отаке! Для нього ж стараюсь, можна сказати... Чи, може, це не ти,— звернувся до Мегейлика,— п'ять хвилин тому сушив собі голову: звідки тобі чоловік оцей по знаку?
— Але це не означає, що вже треба йому трус робити.
— Е, тут ти мене не вчи! Знаю сам, що роблю.— Він розгорнув папірець і довго читав ту посвідку. Врешті звів очі і, пильно глянувши на вугляра, сказав:— 3 оцим папірцем хіба що у ватер сходити. Який же це документ, коли рік народження не проставлено?!
— Та чи ж я сам писав цю посвідку?— озвавсь Артем.
— Для мене що важливіше? Чи те, що ти Явтух Синиця, а не, скажімо, Свирид Горобець, чи рік народження?
— Та хіба й так не видно, що не сімнадцять мені й не сімдесят? Видима річ — військовозобов'язаний. Але хіба ж це має тепер якесь значення?— І на цьому, звичайно ж, слід було кінчити йому, щоб не ускладнювати справу. Але його наче біс за язика сіпнув.— Чи, може...— Він навмисне зробив паузу, щоб більше наголосити на своїх словах.— Чи, може, поки я там у себе в лісі з вугіллям порався, пан гетьман уже загальну мобілізацію нашого брата об'явив? А я проґавив. Та й мимоволі дезентіром став?— І почав ліпити цигарку.
Лиходій примружив око й часинку мовчки дивився на вугляра. Далі осудливо хитнув головою.
— О, та ти штучка! Ні, ти не "дезентір". Ти самий справжній лісовик-партизан. Он ба, як ловко загнув! Яким круглим ідіотом ясновельможного гетьмана нашого виставив! Та вже за одно це...
— Я й слова такого про гетьмана не казав!— тамуючи занепокоєння, бо вже бачив, до чого йдеться, похопився заперечити Артем.
— Не прямо. Цього ще не хватало! Натяком. На здогад буряків, як то кажуть. Авжеж! Бо це ж треба справді ідіотом бути, щоб зважитись на отаку дурість, як загальна мобілізація вашого брата. О, ви цього тільки й ждете! Вам тільки б зброю в руки. Ось хоч би й тобі.
— А нехай їй грець!.. За три роки війни я вже набавився цією іграшкою. Донесхочу!— відповів Артем.— А коли б хотів, то з фронту не те що гвинтівку, а станковий кулемет притягнув би додому. А на біса мені?! І так ось півроку вже не сам-один сплю, а під боком у жінки, а все війна сниться.
— Ото аж так далася тобі взнаки? А наче ж і не покарлючило анітрохи. Тільки й того, що кульгаєш трохи.
— Гарно "трохи"!— вхопивсь Артем, як за соломинку.— Не кульгаю, а наче той колодник, ногу волочу.
— Ну, це не такий вже й гандж великий,— сказав Лиходій,— щоб можна страхуватися цим. Через базар, кажеш, проходив. Значить, бачив: один — на вішалці,— навіть без руки. А міжду прочим — партизан-лісовик. Факт. Та ще й не з рядових. Бо рядовому такої торбищі з грішми та золотом верховоди не довірили б.
— Е, пусті балачки!— одмахнувсь телеграфіст.— І звідки в них те золото? Та й що вони мали б у нас тут закупити?
Лиходій на це нічого не відповів. До столу підійшла господиня. А при ній говорити про справу, що "не для жіночого розуму", він не хотів. Тому перевів мову на інше — знову звернувся до вугляра: