— Одужує вже,— після мовчанки сказала Бондаренчиха.— Два місяці минуло. За цей час Христя частенько заходила. Спершу до Василька, бо брати туди з собою боялась. Та й потім, коли хлопця в село відправила, не цуралась. А це вже з тиждень щось і не було.
— Може, подалась у Вітрову Балку?— висловила здогад Таня.
— Та як би ж вона не зайшла перед тим!— заперечила дівчині мати.— Я вже боюсь, чи саму її не звалив сипняк. Сходи-таки, дочко, сьогодні після роботи.
Таня пообіцяла сходити. Треба ж їй про Артема сказати. Спитала його, що їй переказати.
Артем попросив, щоб переказала їй прийти надвечір на берег Дніпра до купалень. Там він її чекатиме. Потім хвилин через кілька після Тані пішов і він од Бондаренків.
II
Кварталів кілька Артем із Матвійком ішли мовчки. Не те що про своє вугілля не вигукували, а навіть проміж себе не перемовлялись. Отак обидва були пригнічені. Матвійко був і спробував раз висловити своє занепокоєння — чи не захар-лає отой хлопець (про Петрика мова) його "ковалів"? Чи таки ж передасть подарунок його при нагоді Василькові? Артем відповів сухо, що в їхньому роду поки що шахраїв не було! То вже хлопець і не наважувався більш. Ішли обидва заглиблені кожен у себе.
Та ось із тихої Гоголівської вулиці завернули на магістральну — Херсонську. Тут уже, незважаючи на ранній час, життя пульсувало жвавіш. І не могло, певна річ, не привернути до себе їхньої уваги.
Поспішали на базар заклопотані жінки з кошиками; сновигали чоловіки, робочі люди переважно. І дивно було бачити їхнє незрозуміле об цій порі вештання на вулиці. Але ж потім Артем згадав, що деякі підприємства міста стояли, а голодного вовка, як відомо, ноги годують. Частіше стали траплятися німці. Ось пройшли колоною — не менше батальйону, на кілька хвилин спинивши рух, у повній похідній екіпіровці: з ранцями на спинах, з шанцевим інструментом. Куди ж це вони? Що з драгунських казарм — ясно, на вокзал, певно. На військових повозках, важких, як артилерійські лафети, провезли під брезентами м'ясні туші. Гуркіт од важких коліс, стрясаючи будівлі, виповнив вулицю, заглушив людські голоси. Певно, тому Матвійко почув трамвай, як був він уже за кілька кроків за спиною в нього. Озирнувсь і шарахнувсь убік, скрикнувши чи то злякано, чи то зраділо:
— Транвай!
— Який там трамвай! Конка!— поправив його Артем. Спинились, поки проїхали: два битюги тягли вантажний
вагон з наваленими лантухами муки. На одному коні сидів у сідлі їздовий, а другий німець, з гвинтівкою на колінах, сидів на лантусі муки.
— Куди це вони?
— Вже ж не куди! З млина на товарну станцію, а тоді ешелоном у Німеччину. Грабіж серед білого дня!
Слюсарний рундук у паркані під вивіскою з намальованими на ній примусом, замком та ще всяким хатнім начинням був відкритий. Артем іще з бруківки зауважив поруч старого Боруха Романа Безуглого, котрого добре знав іще з минулого літа по червоногвардійському загону на машинобудівному заводі, де разом з Кузнецовим і організовували той загін, і навчали потім військової справи червоногвардійців. Якраз демонстрував якійсь бабусі, як видно, щойно полагоджений примус.
Артем почекав біля візка, поки Роман відрядив бабусю (Матвійко тим часом мотнувся по дворах), а тоді підійшов до рундука і подав запальничку — чи немає чим заправити?
Роман теж одразу впізнав Артема — радісний подив метнувсь в очах, але витримка взяла верх над природним бажанням гукнути зраділо: "Гармаш?!", схопити за плечі: "Звідки?" Не кажучи й слова, він налив у запальничку бензину, перевірив кремінець — викинув, вставив новий. І, віддаючи запальничку, спитав, чи це й усе. Більш нічого не треба? Ні, ще поміч потрібна: обід колеса спадає. Роман взяв молоток і вийшов з майстерні. Підійшов до візка.
— Це твій?— не без подиву спитав Роман.
— Напарників.
Колеса справді потребували капітального ремонту, хоч спершу їм потрібен був стельмах, а вже потім коваль. Дарма! Роман крадькома від людей лише на одну часинку завмер у міцному дружньому рукостисканні і зразу ж взявся до роботи. За якісь п'ять хвилин між ударами молотка вони з Артемом порозумілися. Отак само стисло, як допіру тітці своїй, майже тими ж словами Артем розповів товаришеві про своє становище. Попросив зв'язати з підпільним партійним комітетом. Роман пообіцяв сьогодні ж зробити все, що треба. Спитав, де його можна буде спобігти увечері. Артем сказав, що чекатиме на березі Дніпра, поблизу купалень. За орієнтир хай буде дубок з вугіллям.
А тут саме Матвійко прийшов, повеселілий від неабиякої удачі: знайшов покупців.
Отож, скинувши з візка ще один мішок, зразу й рушили далі. В них тепер лишалось три мішки. Якраз половина. "Нівроку,— міркував собі хлопець.— Якщо й далі торгівля піде отак жваво, то, гляди, до обіду дідусь іще вдруге пошлють. А куди поспішати?! Тим більше, що цікавого у цьому Славгороді таки справді, мабуть, на цілий тиждень вистачило б!" Він ішов собі вільно, тільки тримаючись за голобельку. Бо хіба з таким здорованем, як дядько Артем,— дарма що шкандибає ще трохи,— можна йти у супрязі! Хоч не обтяжувати його собою, і то вже добре. Та й візок таки полегшав. Ішов собі вільно, та тільки й знав, що водив головою з одного боку вулиці на другий, цікавий, переповнений враженнями, час од часу звертаючись до Артема з якимсь подивом своїм чи запитанням.
Проте Артем, такий завжди уважний, охочий до розмови з ним, зараз чомусь став неуважний, коли відповість, а то й зовсім повз вуха пропустить запитання. І мовби самі ноги несли його, а куди, спитати! Вже й центр поминули — повз думу з величезну, як обід колеса, годинником на башті; мимо "Біоскопа" , ще закритого об такій ранній порі; мимо гостиниці "Брістоль" із величезними золотими літерами напису. І опинилися нарешті аж десь неподалеку від вокзалу, бо стали чутніші паровозні гудки та брязкіт буферів.
Матвійко наважився спитати, куди це вони поспішають отак.
— Треба, Матвійку, треба. До одних людей.
— Теж родичі?
Артем спершу нічого не відповів, але згодом загладив-таки свою безтактність щодо свого товаришка:
— Не знаю, чи будуть родичі, але що чужі будуть, то напевно!