— То виходить, що я отоді таки тебе бачила! — І, навіть не давши йому висловити ні сумніву, ні подиву, говорила далі:— Можу навіть сказати де і коли. Влітку було це, на Докторській вулиці, надвечір, саме поверталася з подругами з роботи. Було це після дощу: пам'ятаю калюжі. Але ти й тоді йшов! Можливо. Бо чого б же ви!..
— Що ж, могло бути,— не дав докінчити Артем.— Ходив я по Докторській, доводилось, певно, й під дощ. А чого ж було не гукнути?
— Вже ж не чого! Та й потім я зовсім непевна була. Думала — може, просто схожий на тебе. А до всього ти ще і йшов не сам...
— Гляди, чи не з дівчиною! — пожартував Артем.
— А що? — пильно глянула Христя на нього.— Невже ото такий за ці роки охотник до дівчат став?
— Та я жартую.
— А бог тебе святий знає тепер! — знизала плечима Христя.— В усякому разі, тоді ти йшов якраз із дівчиною. Та ще як! Майже обнявшись! Заполою шинелі накрив їй плечі.
— О, навіть так! — посміхнувсь Артем, але посміх на цей раз вийшов неприродний, вимучений. Авжеж, то він і був тоді. І добре пам'ятав цей епізод до дрібниць. Бо за ці дні у Вітровій Балці, коли у вільні хвилини (в безсонні ночі найча-стіш) згадував про Мирославу, то в ряді інших зустрічей з нею і ця спливала в пам'яті завжди і неодмінно. Може, тому, що вперш отоді, проводячи її додому (читала лекцію в батальйоні, а задощилося раптом, а вона в самій батистовій блузочці), він через усе місто пройшов із нею пліч-о-пліч під одною шинелею, і вперше стільки говорили з нею наодинці.
Ну й що б же було отак і сказати! Але замість того Артем силувано посміхнувсь і сказав:
— Чудеса! За п'ять років один-единий раз зустрілись випадково, та й то... І треба ж було, щоб отак... щоб в отакому непідходящому вигляді був!
— Чому "в непідходящому"?! Хто ми й тоді вже були одне одному? Чужі люди! Чи, може, скажеш, не пора вже й тобі про свою сім'ю думати? Ти ще не оженився на ній?
— Ні, парубкую ще! — І знову не сподобавсь Артем сам собі за оцю відповідь. За самий тон, яким сказані були оці слова. Але тепер уже знав і причину: його боляче вразив отой спокій, з яким Христя розповідала про зустріч із ним та дівчиною. Отож хотів-таки дошкулити їй. Та, як видно, не так легко було це зробити.
— Дарма! — по невеличкій паузі сказала Христя.— Дівчина славна.
— А звідки ти знаєш?
— Кого? Мирославу Наумівну? Та хто ж її в Славгороді не знає! Не раз була і в лікарні в неї, і вона на нашій фабриці не один раз виступала. Прямо скажу: геройська дівчина. Інша справа, що, може, не дуже до пари ти їй. Ні, не через те, парубок ти гарний, показний. А просто, що невчений.
— А ти не вболівай отак за мене. Хоч і невчений я, зате добре дрюкований. І коли б тільки захотів, то хоч і зараз!..
Христя знизала плечима.
— Може, й так.
"Ні, це вже чорт батька зна що! — аж зуби зціпив Артем.— Коли вже парубоцькими ділами своїми вихвалятися став,— далі вже нікуди! Треба перекур зробити!"
Тремтячими від роздратування пальцями він скрутив цигарку, потім накинув на плечі шинелю й вийшов надвір покурити. За порогом став і, раз по раз затягуючись цигаркою, картав себе нещадно. "Ох, і свиня ж! І що це заїло в мені отак, що аж із трибків зійшов?! Прикро, що не ревнує? Ой, дурню ж нещасний! Та хто ти для неї тепер?! Як чоловік у неї є! І чого ти хочеш від неї? Нічого? Ось не бреши! А чого ж ти, як той в'юн слизький, закрутивсь, коли мова за Мирославу зайшла? Приховати хотів! Ну заради чого?"
На це запитання Артем нічого не міг відповісти. І взагалі зустріч із Христею, отака несподівана, та й всі оті несподіванки, що відкрились йому з її розповіді, так сплутали все в Артемовій голові, що для того, щоб розплутати, доведеться ще й самому, та певно і не раз, пройти по всіх отих страшних життьових вибоях. А на це час був потрібен — і самота.
Цигарку за цигаркою палив він без перерви, блукаючи як неприкаяний по подвір'ячку. Отак, не помічаючи того, і в повітчині він опинивсь. Спіймав себе вже тільки на тому, що сидить навпочіпки перед купкою дрівець і щось шукає серед них. Збагнув! Тепер уже й свідомо і уважніше став шукати, перебираючи кожну дровинячку. Та марна праця! Жодна з них не годилася хоч би для поганенького полозка. Чи піти до сусідів попитати? Вийшов з повітчини й спинивсь у роздумі. І раптом кинувся від несподіванки.
— Ей, браток! — гукнув із-за тину такий же, як і він, недавній солдат, у шинелі, в шапці-плетьонці, з вилами в руках.— Чи нема закурити?
Артем підступив до тину й подав кисет.
— А я дивлюсь,— крутячи товстелезну цигарку, говорив Христин сусіда,— що воно за чоловік? Родич, мабуть?
— Атож. Із города. Приїхав на ярмарок у Хорол. Може, сала, пшона,— вигадав Артем, щоб уникнути зайвих розпитів.
— Е, сала нема. Ну, а грудку масла можна б,— сказав сусіда.
— А в тебе що, корова? — похопився Артем, якого раптом осяяла щаслива думка.— То знаєш що, дружище: перекинь мені сюди, через тин, з півдесятка навильників коров'яку.
— А навіщо тобі? — здивувався чоловік.
— Та треба,— ухилився од відповіді Артем. Чоловік не став допитуватись. А докуривши цигарку, як видно, все ще дивуючись — навіщо це йому? — перекинув через тин коров'яку — не менш не більш, якраз п'ять навильників.
Артем переніс гній у повітчину. Тоді скинув шинелю, засукав рукава гімнастьорки і взявся до діла. Ще колись, хлопцем, був неабиякий майстер цієї справи. Не забулася ця немудра наука й понині. Отож не минуло й півгодини, як киз-лик був уже готовий. Та ще який! Аж гримітиме! Тут же у повітчині знайшов мотузок, приладнав до кизлика і поклав його в куток, щоб не наткнувся хто ненароком. А далі вже мороз закінчить. Та ще разів кілька водою облити.
Миючи руки снігом із кучугури, Артем міркував: "Але все це іграшки. Звичайно, добре, що хоч такий подарунок Василькові на святки буде. Але взагалі, що з ним далі робити?" Після зустрічі з Христею він якось одразу прохолонув у своїх намірах негайно і, незважаючи ні на що, забрати собі синашку. Бо чимало його побоювань розвіялось. Проте і залишати отак, як воно є, Артем не хотів. Ще поки з матір'ю, то й нічого (на тиждень відпустили її з фабрики), а як поїде? Лишити на оту "кам'яну бабу" з веретеном під комином? Ні, до цього в Артема ніяк душа не лежала.