Чи то не впізнав Погорєлов у Артемові отого свого співбесідника тиждень тому в своєму парку та й у людській отого суботнього вечора, чи вельми зайнятий був іншими клопітними думками, але на обличчі — хоч і глянув на нього пильно, ніякі почуття не позначилися. І вже тільки коли поминув, запізніле впізнання увійшло-таки в його свідомість. Разом з мотивом отієї ненависної пісні; і навіть з отими обурливими словами:
Ой беруть дуку за чуб, заруку, Третій в шию б'є...14
Люта зненависть переповнила серце. Здається, самим поглядом спопелив би! Але — проїхав уже. Не оглядатися ж!
Артем пропустив і другі сани. "А де ж це Влас?" — по-думалося йому. Та не встиг ще будь-який здогад навести собі для пояснення, як мусив перевести погляд на Чумака.
Порівнявшися з Артемом, він подав коня вбік, мало не наїхавши на нього, і кивнув головою своїм козакам їхати далі, не спиняючись. Тоді до Артема:
— Що, милуєшся?
— Милуюсь! — відповів Артем.— А ти — ні?
— А я ні. Бо бачу трохи далі, аніж ти. Далі свого носа. Бачу, як боком вилізе оцим дурним гевалам панська худоба оця. І незабаром. А ти що, чи й тоді думаєш отак осторонь стояти? Не вийде! Та я б тебе вже й зараз!..
— За чим же діло стало? — посміхнувся Артем, тим часом зручніше взявшись у кишені за ручку нагана.— Шкури своєї шкода? Боїшся! Бо он стоять на горбі, дивляться сюди.
— Може, й це! — скривив губи в посмішку.— Ну що ж. На цей раз на греблі ми ще розминемось із тобою. Але на стежці — краще не попадайся мені!
— їдь, їдь. Та поглядай, як би чемодани погорєловські не розгубив на вибоях. А то буде тобі! Замість Власа!
Чумак тільки лайнувся в безсилій злості й зірвав коня з місця в галоп.
Ще не заходячи в хату, Артем вже занепокоївся: "Що ж це Данило Корж надумав собі?" Коні з рептухами на мордах стояли у дворі, навіть не випряжені з саней. А тільки в хату зайшов, одразу ж кинувся йому у вічі незвичайний поспіх: серед білого дня топилося в печі, і мати з Орисею поралися — одна біля печі, а друга коло столу: ліпила горішки на гостинець, як видно, Василькові. На лаві сидів Данило Корж. І з першого ж слова його все з'ясувалося. Ні про яку ночівлю у Вітровій Балці не може бути й мови. У Підгірцях заночують. Бо тільки з свіжими силами витягнуть коні на гору. А щоб отак: після десяти верст дороги — про це годі й думати!
Остапа додому ще не було. Та, певно, не скоро й буде. Бо, мабуть, захочуть з Мухою та Скоряком разом з волами, за одним заходом, уже й решту добра — віз, плуг, борону — забрати. А це не так просто. Коли ж народу — як на ярмарку. Отож не стали чекати на Остапа, сіли самі обідати. І за обідом Данило весь час допитувався в Артема "секрету", як це вони спрямували отаку махину — громаду — в отаке діло! У них, у Пісках, до цього ще не дійшло. Артем, гордий за своє село, розповідав охоче. Хоч згодом зміркував, що в дорозі ж будуть і сьогодні, й завтра до півдня, буде час поговорити. А зараз, по обіді, одпросився у двір хоч на півгодини сходити: попрощатися і з Остапом, та й з друзями. Бо пішов же тоді додому, щоб тільки пообідати.
Але за півгодини не повернувся, звичайно. Вернувся за годину чи, може, й за дві. Уже сонце помітно хилилось на захід. Попросив пробачення у дядька Данила, а матері подав згорнутий рушник.
— Сховайте в скриню.— І пояснив здивованій матері, що це подарунок йому від Горпини.— Заміж іде!
Мати з Орисею аж на лаві посідали від несподіванки. Вельми вражена та рада була й Мотря, Горпинина подруга ще з дівоцтва.
— Та за кого ж вона? Артем сказав, що знав.
— А рушник же тобі за що?
— Сказав, що їду,— аж засмутилась. Та ото на згадку, як першому старості...
Ні, він не став розказувати їм, та й чи можна було розповісти про оту зворушливу сцену в людській (саме нікого, крім них, не було в хаті), коли Горпина вийняла із скриньки з-під лави вишиваний рушник і сказала, мило соромлячись: "Думалося перев'язати тебе, Артеме, оцим рушником, а ти їдеш!" І вже тоді пояснила, що виходить заміж за Власа. Від подиву Артем замалим не сказав був та вчасно спохватив-ся і лише подумав: "Влас? Чудасія! Довго думав!" — "Ну, коли так, будь щаслива, Горпиио! — побажав їй від усієї душі.— І дай бо, як кажуть у таких випадках, дітлашків вам повен запічок".— "Спасибі!" Вона стояла спиною до вікна, і через те й зараз, як отоді у вечірніх сутіиях, затінене хусткою обличчя її здавалося на подив уродливим, тільки смуглявим занадто. І Артем мимоволі, хоч і в жарт, але цілком щиро мовив: "І ще одне побажання тобі, Горпино. Щоб серед них неодмінно була дочка. Моєму Василькові до пари. Та щоб така ж, як ти сама,— ясноока, співлива!" — "Спасибі за добре слово!" — усміхнулась розчулена Горпина.
— Ну, й слава богу! — Дуже рада була й мати за бідолашну Горпину. І почала розповідати Коржеві сумну історію її та її сім'ї. Але Корж перепинив Гармашиху, мовляв, розказувати розказуй, а разом і діло роби. Бо ніколи.
— Оце, Артеме, сам вже вкладай у свою солдатську торбу! — І стала мати викладати на лаву: пару білизни, онучі чисті, півсувою льняного полотна — Василькові на сорочечки, а півсувою плоскінного — на штанці йому. І врешті в чистому ворочку коржики та горішки — гостинці онукові.— Отак несподівано виряджаєшся, сину! — додала зітхнувши.
— Та я ж два тижні вже збираюсь, а вам все несподівано!
— А матері завжди воно отак і є! — глибокодумно сказав Данило Корж, уже одягнутий у свій кобеняк і поясом підперезаний.
— Прощавайте! Та й рушаймо. Бо час не стоїть! Ночували, як і збирався Корж, у Підгірцях. Дарма що ні
родичів, ні приятелів і в нього, і в Артема тут не було, ночувати пустили в першу ж хату, куди Артем присмерком вже зайшов був проситися на ніч. З радістю навіть, як тільки взнали, що з Вітрової Балки. Ще б пак! Бо чутка вже пронеслася була й тут, у Підгірцях, про те, що скоїлось у Вітровій Балці. Але ж це був живий очевидець. Тож і не диво, що до півночі, певно, довелось Артемові у переповненій народом хаті розповідати про останні вітробалчанські події.
Нарешті вклалися спати. Та ще й потому в збудженій уяві Артема довго не гасли окремі сцени сьогоднішіх подій, чимдалі втрачаючи свою яскравість і чіткість, розпадаючись у напівсні на окремі найдрібніші частки. Але не мертві, а живі. Здатні, як найдрібніші макові зернятка у буйні рослини, прорости в цілі картини химерних сновидінь.