Вирядивши Пріську, Артем вернувся в хату і, поки розповідав Прісьчину новину, перевзувся як слід (з онучами), одягнувся і, заспокоївши домашніх, що все буде гаразд, пішов з дому.
В економію подався Тимоху Невкипілого попередити.
Пішов через став, навпростець. І тільки вийшов на берег, як його спитали — хто йде? Артем назвав себе. Підійшли Куниця Овсій та Терешко Рахуба. На розпити, де Тимоху спобігти можна, сказали, що в караульному приміщенні, певно. Як заступали в караул, був там.
Де було караульне приміщення, Артем знав — у чоловічій людській. Наймити вже більше тижня жили в приміщенні контори. А тут Невкипілий ото й облюбував собі місце для караулу. Хоч печі відтоді ще так і не перекидали і диміла вона немилосердно, а все ж пересидіти чи й перележати ніч можна було краще-таки, аніж на холоді.
Зараз диму вже в хаті не було,— давно вирипали дверима. На полу на соломі покотом спали одягнуті люди, бійці з червоногвардійського загону. Біля дверей у пірамідці стояло з півдесятка гвинтівок. За столом сиділи Невкипілий, Легейда і з наймитів економії — воловик Хрін, старший конюх Микита, чабан дід Свирид, скотар... Зайняті були тим, що з загального списку, оце допіру увечері складеного на сходці, вибирали і розписували в окремі списки — коні окремо, воли окремо, і так само вівці та корови. З тим, що такі списки, підписані потім голевою загальних зборів Нев-кипілим '?а головою сільського комітету Легейдою і скріплені печаткою сільського комітету, правитимуть вже за документи, на підставі яких видаватимуть потім худобу людям. У списках вже проставляли — якого саме коня чи пару волів належало видати тому чи тому. Причому виходили з різних міркувань, не виключаючи, мабуть, і особистої прихильності чи, навпаки, неприязні до того чи того прізвища в списку.
Саме кінчали вже. Артем почекав, поки вправилися вони, а тоді розповів про свою недавню розмову з Пріською. Новина всіх хоч і збентежила, але не дуже знепокоїла.
— Всього-на-всього десяток! Ну, це нам не так вже й страшно!— сказав Невкипілий, виймаючи з кишені годинник, позичений йому на ці дні Артемом.— П'ять уже!— Він розбудив із тих, що спали на полу, аж трьох одразу: двох послав на підмогу тим, котрі вже стояли на варті, звелівши придивлятися, прислухатися до шляху. А одного — до Левчука спершу, а тоді до Грицька Саранчука — з наказом негайно ж у повному складі прибути обом взводам сюди.— Запам'ятай, що у повному складі,— повторив він трохи заспаному ще Остюку Івану.— Щоб не тільки ті, що з гвинтівками, а й решта — з холодною зброєю. І без паніки! По секрету шепнеш командирам взводів, що гайдамаки у Чумаківці. Небагато. Нас більше. А все ж, береженого, як то кажуть... Щоб часом сьогодні вони не розстроїли нам музику. Іди!
А тоді й самі вийшли з Артемом, щоб на місцевості обрати найвигідніші місця на подвір'ї для засідок-секретів.
За півгодини прибули обидва взводи. Чоловік біля двох десятків. Невкипілий роз'яснив бойове завдання: з огляду на те, що в Чумаківці гайдамаки,— якнайпильніш охороняти маєток, а потім спокійно дати розподілити худобу та інше майно. А тоді звелів розмістити своїх людей — один взвод у чоловічій людській, а другий — до дівчат. Якраз і світло в хаті у них засвітилось. Та й не тільки у них. І по халупах наймитських світилося вже.
І те ж саме було на селі: не було, мабуть, хати, де не світилося б. Та це не були звичайні досвітки, коли молодиці встають собі нишком — нехай посплять і діти та й чоловік (все одно робити йому нема чого)—та й мерщій сідають за прядку. Зараз не до прядки було. І саме чоловікам більше роботи було, ніж жінкам. Бо не всі ж такі передбачливі були, що заздалегідь приготували вже будь-який притулок для худоби. Отож по всьому селу по бідняцьких дворах дзвеніли сокири, гупали ломи, диркали пилки.
На сході небо ледь-ледь починало світліти — з густо-синього переливалося в бірюзове. Вище над ліщинівським лісом підвелась ранкова зоря.
Влаштувавши своїх людей, Левчук та Саранчук з Невки-пілим та Артемом, а до них приєднались і ті два командири взводів, що вартували з самого вечора у маєтку, ішли через просторе подвір'я економії до сінника біля клуні, щоб з цього переднього рубежу почати організацію оборони. На ходу обмірковуючи, як найкраще зробити.
Дехто пропонував не в сіннику навіть, а висунути заставу геть подалі від маєтку, біля он того ожереду обіч дороги. І коли б гайдамаки надумали сюди, то попередити їх, щоб краще вертались. Коли не хочуть, щоб їх виклали всіх до одного. Бо є кому і є чим. На підтвердження можна буде навіть і залп угору дати, не пожаліти по одному патрону на брата. Невкипілий спитав Артема, яка його думка.
— Та бачите, хлопці,— трохи зам'явся Артем,— коли б же я цими днями не виїздив із села, то вільніше б мені було говорити. А то боюсь, як би і вас не підвести під монастир та й самому потім не гризти себе — в разі чого,— що підбив вас на отаке, може, і рискове діло!
— Кажи.
— Ну який нам смисл одігнати їх, та й все?— запалився раптом Артем.— Тим паче, що їх там всього-на-всього десяток якийсь. Це все одно, що комара — скільки не одгонь, а задрімаєш потім, неодмінно нап'ється крові. Куди вигідніше заманити їх у двір, у пастку, та й обідрати з них шкуру: обеззброїти, коней забрати. А самих — межи плечі — на всі чотири сторони.
— Е, чом би не так!— зітхнув Невкипілий.— Не можна рискувати. Обеззброїти, може, й не штука. Але ж чи так вони з цим і примиряться? А що, як за гвинтівками більше число їх наїде?
— Щоб за гвинтівками, то навряд,— сказав Левчук.— А от за кіньми з сідлами — дуже можливо. Одразу видно, Артеме, що не в кінноті служив. Та кіннотник навіть із бою, коли коня вбили під ним, сідло неодмінно повинен винести. Інакше — йди у піхоту. За кіньми та сідлами можуть приїхати. І не десяток вже!
— За п'ятдесят верст? В отакий напружений момент! Не думаю.
І ця упевненість Артема, власне, й вирішила справу. Ще поговорили, навіть посперечалися трохи, та й більшістю (Артем не брав участі у голосуванні) вирішили таки рискнути. Хоч би заради самих гвинтівок. Чи на гірший кінець — видно буде по обстановці — хоч би навіть заради самих патронів, яких у них, напевно, вдосталь.